Коли я опинилась у лікарні, то разом зі мною в палаті було аж п’ятеро жіночок. Зазвичай люди опиняються тут приблизно на десять днів, от і ми лежали понад тиждень. За цей час вже всі один одного знали, були ознайомлені із життям одна одної. От тільки пані Наталя нічогісінько про себе знати не давала.

Приходив до жіночки тільки чоловік. Це нас дуже дивувало, адже нас відвідували і сестри, і брати, і друзі, і свекрухи, і мами. А тут нікого. Пацієнтам завжди приносити щось смачненьке, якісь вітаміни.

А чоловік Наташі передавав їй контейнери із різними кашками. Видно було, що готував все сам і тільки з домашніх продуктів, нічого купленого ніколи ми не бачили. Тому і хотілось пригостити її чимось та потішити. Звичайно, їй було незручно та часто вона відмовлялась. А коли і брала, то тільки довго тримала те яблуко в руках, а тоді наважувалась відкусити.

Ми помічали всі ці деталі, проте запитувати нічого не стали, яке нам діло до цього всього?

Коли після виписки я опинилась вдома та повернулась до звичного життя, то про колишню сусідку по палаті забула. Вдома було стільки справ, самі розумієте, що таке маленька дитина. Якось так і минали дні один за одним. Допомоги від коханого очікувати не доводилось, бо  він сам займався нашим невеличким бізнесом, де постійно виникали нові проблеми та нюанси.

Минуло шість років і справи наші пішли угору. Якось на ювілей нас запросив партнер. І не повірите, кого я зустріла на тому святкуванні. Правильно, пані Наталю із чоловіком. Його я теж впізнала відразу. Жіночка виглядала такою щасливою, такою усміхненою. Всі інші чоловіки тільки те й робили, що на неї заглядалися.

Коли ми почали спілкуватись та ділитись новинами, то Наталя Богданівна пояснила мені, що ті часи були складними для них із чоловіком, тоді його підставили та забрали останнє, що вони мали. Тоді було тяжко, але жінка змогла підтримати та змотивувати свого коханого в скрутні часи. І тому з дрібки терпіння вийшов великий успіх. Тепер пара має все, і Наталя задоволена, що завжди вірила у свого обранця.

КІНЕЦЬ.