Найголовнішим у стосунках я вважаю повагу. Любов може потихеньку зів’янути, пристрасть стихнути, але люди все одно будуть разом. А от якщо зникла повага – пиши пропало.

Ніколи не думала, що наш із Аркашею шлюб закінчиться за таким сценарієм. П’ять років ми жили якщо й не душа в душу, то принаймні непогано. Обидвоє працювали, хатніми справами займалися порівну. Я мию сантехніку, чоловік пилососить. Я чищу плиту, Аркаша не гидував винести сміття чи замінити постіль.

А нещодавно я помітила, що чоловік став за мною все переправляти. У прямому сенсі слова. Зняла, наприклад, суху білизну з сушарки, склала в акуратні стопки. Минає п’ять хвилин – Аркаша тут як тут. Стоїть, перекладає речі. Склала продукти в холодильник, відійшла у своїх справах. Повертаюся – чоловік усе по-іншому розклав.

Витираю стіл після вечері, кладу ганчірку на мийку. Обертаюся, а Аркаша знову протирає стіл, якісь краплинки ретельно витирає.

І так у всьому, абсолютно у всьому! Виходжу після душу з ванної – він зіскакує з дивана й демонстративно за мною зачиняє двері. Роззуваюся, ставлю кросівки на етажерку для взуття. Через п’ять хвилин чоловік підходить і переставляє моє взуття на інше місце.

Спочатку я не надавала Аркашиним діям значення. Мало що йому знадобилося переставити статуетки на стінці. Може, справді я якесь плямко на столі пропустила чи стопка білизни могла впасти. Але ні, нічого подібного.

Я почала дивуватися. Мені ж не п’ять років, вести домашнє господарство я вмію. Не ідеально, звісно, але й причепитися особливо немає до чого. Та навіть якщо щось не так, можна і треба сказати про це. Я врахую побажання партнера, виправлюся, перестану робити так, як йому не подобається.

Але Аркаша мовчав – і саме це було найжахливішим! Я почала сваритися. Чоловік робив великі очі:

— Я нічого такого не мав на увазі. Просто хотів поправити взуття (протерти стіл, прибрати продукти тощо).

Слова були різні, а мотив завжди один і той самий: “Я не я, і кобила не моя”. Тобі все здалося, ти сходиш з розуму. В обличчя він, звісно, так не казав. Лише дивився на мене, як на дурненьку.

Пам’ятаючи, що чоловіки не розуміють натяків, я прямо запитувала чоловіка, чим йому не догодили мої дії. Скажи, уточнювала я, що я роблю не так. Благовірний знизував плечима й заспокоював мене. Мовляв, ти все робиш правильно, у мене до тебе жодних претензій.

— Тоді чому ти це робиш?! – допитувалася я у Аркаші. А той знову прикидався дурником і казав, що не розуміє, про що мова.

Дійшло до того, що я стала боятися повернення чоловіка з роботи. У мене око сіпалося від думки про те, що зараз знову почнеться ця мовчазна пантоміма. Я щось роблю по хаті, Аркаша переробляє. Начебто я безрука чи розумово відстала. Хоч би щось сказав, претензію якусь виставив! Ні, тиша.

Останньою краплею став паперовий журавлик, орігамі-поробка, яку мені подарувала подруга. Орігамі – моє хобі. Люблю у вільний час складати нехитрі фігурки.

Журавлик, привезений, між іншим, із Японії, вийшов у мене трохи кривуватим. Все-таки нелегко працювати руками, коли ти в нестабільному моральному стані. Проте поробка мені сподобалася, і я поставила її у шафу до решти робіт. І пішла у справах. Повертаюся – не вірю своїм очам. Мій журавлик стоїть явним чином перероблений іншими руками! Тобто тепер рівненький і бездоганний.

Я до чоловіка: ти, мовляв, приклав до цього руку? Той і не відпирався. Мовляв, допомогти хотів. Додав, побачивши, як я міняюся в обличчі.

Тут мене прорвало. Як я кричала! Все йому згадала! Сказала, що він мене зведе у психушку своїми переробками і що я так більше не можу.

Зібрала речі, пішла до подруги. Та сміялася з мене. Каже, через таку дурницю влаштовувати істерику – нерозумно.

Чоловік теж усім розповідає, яка я психопатка, через паперового журавлика пішла від нього, такого чудового помічника. Навіть моя мама стала на його бік!

Влаштувала мені прочухана. “Дурепа, – каже, – дурепа, такого чоловіка кидаєш. Могла б, мовляв, і потерпіти.
— Твій батько за все життя ані пальцем об палець не вдарив, не знає, з якого боку до плити підійти. Я б раділа такому чоловікові, а ти поводишся, як підліток, — дорікала мені мати.

Знаєте, я спочатку трохи засумнівалася в собі. А потім згадала всю цю історію й послала всіх порадників… до мого майже колишнього!

Ідіть-но самі поживіть із людиною, яка, як кажуть психологи, виявляє приховану агресію й навмисно доводить мене до сказу. Я подивлюся на вас і посміюся.

А поки що я подам на розлучення, бо нерви мені дорожчі за штани у хаті!

КІНЕЦЬ.