Аліна повільно відчинила двері квартири, стискаючи в руках тонку теку з документами. Вона знала, що мати чекає на неї з відповіддю, але сил сказати правду не було.

– Ну? – у голосі матері вже чулося роздратування.

– Вступила?

Аліна опустила голову і тихо відповіла:

– Ні. Я балами не пройшла… І в інші інститути теж.

Мати важко зітхнула і різко кинула рушник на стіл.

– Нахлібниця! Нема чого тепер мокроту розводити. Бракує мізків вчитися – йди працюй! І взагалі – тобі час жити окремо. Доросла вже, сімнадцять років!

– Мамочко… – голос Аліни здригнувся. – Куди ж я піду?

– Та куди завгодно! Кімнату винайми, або квартиру. А ще краще – знайди роботу. В інституті гуртожиток дали б! Але ти… недолуга!

– Ти мені нерви не тріпай! – мати злісно кинула рушника на стіл. – Я тобі все сказала! За місяць нічого не знайдеш – вижену надвір!

Аліна завмерла на місці. У голові все пливло. Вона розуміла, що мати не жартувала. Хіба ж можна вигнати свою дочку? Хіба можна так просто взяти, та відмовитися від рідної людини? Але для матері все було просто.

– У тебе є будинок, – продовжувала вона. – Від бабусі, матері тата. У селі. От і їдь туди, якщо більше нікуди. А на моїй шиї сидіти годі!

– Але ж там… там роботи немає. Це глушина, – Аліна проковтнула грудку в горлі.

– Не знаю, то твої проблеми. Я своє життя хочу влаштувати, ясна річ? – Мати різко підвищила голос. – Все життя тебе тягла, а тепер хочу бути щасливою! Олексій молодший за мене, і я не хочу, щоб ти тут маячила. Все зрозуміло?

Аліна нічого не відповіла. Вона мовчки розвернулася, схопила куртку та вибігла з квартири. Її трясло від сліз, образи, від відчуття власної непотрібності.

Надворі було прохолодно. Вона йшла, не розбираючи дороги, поки хтось не гукнув її:

– Аліна? Ну що, вступила до медичного? Сто років не бачились! Розповідай!

Вона здригнулася. Перед нею стояв Вадим, її однокласник. Він завжди був впевненим у собі, веселим. І зараз його погляд був сповнений щирого інтересу.

– Так, – збрехала вона автоматично. – Відчепись від мене, немає настрою.

– Молодець! – усміхнувся він. – Я теж вступив до юридичного, куди й хотів. Давай у кафешці посидимо, поговоримо?

– Не хочу, – різко відповіла вона. – Відвали.

Вадим спантеличено подивився їй услід, але не наполягав. Аліна швидким кроком попрямувала у бік парку, стираючи сльози з обличчя. Що тепер робити? Куди ж іти?

– Не хочеш у кафе, ходімо до мене, – несподівано наздогнав її Вадим. – Мама пиріжків напекла, чай поп’ємо. Та й взагалі, давно тебе не бачив, а моя мама добре до тебе ставиться, рада буде.

Аліна кинула на нього злий погляд.

– Ні, – відрізала вона. – Не треба.

– Гаразд, не гнівайся, – зітхнув він. – Вибач. Я пішов.

Вона провела його поглядом і повільно повернулася додому. Вона сиділа на кухні й допивала холодний чай.

У квартирі було темно, але за хвилину в передпокої почулися кроки. Мати зайшла додому і була не одна.

Аліна завмерла в коридорі, коли у дверях з’явився чоловік. Олексій – цей новий залицяльник її матері. Він був років на десять молодший, високий, вгодований і трохи нахабний.

– Ну, що ти тут сидиш? – роздратовано кинула мати. – Іди до себе в кімнату і не заважай.

Олексій глузливо похитав головою.

– Ти не казала, що в тебе така доросла дочка…

– Помилка молодості. Толку від неї ніякого. Вчитися не хоче, працювати не йде, – відповіла із роздратуванням мати.

– Може, ми краще поїдемо до мене? – Запропонував він. – У мене сусід по гуртожитку сьогодні ночувати не буде.

– Ну давай. Почекай мене в коридорі, я зараз вийду,- мати втомлено махнула рукою.

Коли двері за Олексієм зачинилися, вона обернулася до Аліни й процідила:

– Ти що, знущаєшся? Бачиш, до чого ти мене довела? Май на увазі, у тебе залишилося чотири тижні. Я не збираюся до пенсії жити сама. У нашій квартирі дуже тісно. І ти тут зайва!

– Мамо, куди ж я піду? Не жени мене…

– У тебе будинок від бабки лишився. Ось туди і йди! Ось тобі документи. Збирайся та провалюй. Живи там, як хочеш. Сама собі господиня.

Аліна стиснула кулаки, намагаючись стримати сльози. Бабуся давно покійна, а будинок її був у плачевному стані. Виїжджати туди, – просто зникнути з життя.

Тієї ночі мати поїхала до Олексія. Аліна довго лежала в темряві, не маючи сили заснути.

Минуло два дні. Вранці, коли вона сиділа за столом із кухлем чаю, на кухню увійшов Олексій. Він ліниво потягся і взяв із холодильника пакет молока.

– Молоко – це добре, – хмикнув він. – Люблю молоко.

Аліна нічого не відповіла. Він сів навпроти й примружився.

– Ну, а ти що? З житлом вигадала щось?

– Поки що нічого, – тихо сказала вона. – Я розумію, що заважаю вам, але ж не на вокзал мені йти. Мені просто… нікуди.

Олексій зробив ковток молока і посміхнувся:

– Та й мені жити нема де. З гуртожитку я з’їхав, житимемо разом. Ми з твоєю мамою може одружитися надумаємо, але втрьох нам жити не варіант. Ти сама розумієш.

Аліна кивнула.

– Розумію. Я, щойно щось придумаю, одразу ж з’їду.

– А тут я можу тобі допомогти, – несподівано сказав Олексій.

– Правда? – у її голосі майнула надія.

– Так. У мене є друг. У нього свій мініготель. Саме шукає покоївку. З проживанням, між іншим. Робота позмінна, готель працює цілодобово. Гості вдень та вночі приходять. Тобі й житло, і робота.

Аліна замислилась. Це був шанс.

– Ви попросите взяти мене? – спитала вона.

– Звісно. Завтра поїдеш, поговориш. Створи про себе гарне враження, і він тебе візьме. Ось тобі шанс.

Аліна опустила голову. Вона не мала вибору. З ранку вона зібрала речі й поїхала на зустріч із власником готелю, не знаючи, що чекає її попереду.

Аліна влаштувалася в готель, як і запропонував Олексій. Її взяли на роботу покоївки, і керівник одразу повідомив, що для постійного персоналу передбачені кімнати.

Це був невеликий номер на першому поверсі, без вишукувань, але з ліжком, шафою та маленьким вікном, що виходило на подвір’я.

Робота виявилася тяжкою. Прибирання номерів, прання постільної білизни, зміна рушників. Вона трималася, але одного разу сталося те, чого вона не чекала.

Керівник готелю, чоловік років сорока, завжди з підозрілою усмішкою дивився на неї. Аліна намагалася уникати його погляду, але одного вечора, коли гостей було мало, він заговорив з нею.

– Ти добре працюєш, – сказав він, притуляючись до одвірка, коли вона закінчувала прибирання в одному з номерів. – Мені подобаються такі, як ти: працьовиті, слухняні.

Аліна насторожилася.

– Дякую, – коротко відповіла вона і попрямувала до виходу.

Але він перегородив їй шлях.

– Я можу зробити твоє життя простіше, – посміхнувся він. – Дати тобі найкращі умови, якнайбільше грошей… Якщо ти будеш вдячною.

Аліна різко відступила. Усередині все похололо. Вона зрозуміла, що ця розмова веде в один бік, і її всю затрясло.

– Ідіть геть, – сказала вона тремтячим голосом.

Але він не пішов. Зробив крок уперед, і цього було достатньо. Вона вискочила в коридор, майже збиваючи прибиральний візок, і побігла геть. Надвір, в ніч, якомога далі від цього місця. Вона знала, що не повернеться сюди.

Пізно ввечері вона брела темними вулицями, тремтячи від холоду і сліз. Додому не повернешся. У готель – тим паче. Її накрив відчай. Але тут вона почула знайомий голос.

– Аліна? – Вадим наздогнав її, зазирнув у вічі. – Ти чого плачеш? Що ти тут робиш сама?

Вона схлипнула, затуляючи обличчя руками. Їй було соромно, але виходу не було.

– Я … з матір’ю посварилася… Вона мене з дому виставила, – голос тремтів, і вона коротко переказала йому все, що сталося за останні дні.

Вадим мовчки вислухав, а потім лагідно сказав:

– Ходімо до мене. Повечеряєш, чаю вип’єш. Розслабишся.

– Я не можу… – похитала вона головою. – Я збрехала тобі. Сказала, що вступила, але насправді – ні. Мені соромно перед тобою.

– Та нісенітниця все це! – махнув він рукою. – Ходімо.

Вона зам’ялася, але Вадим простяг їй руку, і вона погодилася.

Вдома його батьки зустріли її тепло. Посадили за стіл, почастували чаєм та теплими пиріжками. На душі стало трохи легше. Вона розповіла їм все – і про матір, і про готель, і про будинок бабусі у селі.

– То поїхали туди, – запропонував Вадим. – Розвієшся. Подивишся, що з будинком. Може, знайдемо вихід.

Наступного ранку вони зібралися і вирушили в дорогу. Дорога виявилася довгою. Село було далеким, і вже надвечір вони дісталися місця.

Будинок був старим, похилим. Усередині пахло вогкістю, меблі покрилися товстим шаром пилу.

– Ну ось, – зітхнула Аліна. – Як бачиш, тут неможливо жити.

– Можливо, його можна продати? – задумливо промовив Вадим. – Якщо отримаєш хоч щось, зможеш орендувати квартиру, чи навіть купити щось невелике.

– Хто його купить у мене? – сумно посміхнулася вона. – У цьому селі вже майже нікого немає, будинки порожні. Дарма нікому не потрібні.

Вони лишилися на ніч. Лежали під старими ковдрами, слухаючи вітер за вікнами. Аліна не знала, що робити далі, але вранці їх розбудив шум зовні.

До будинку підійшов чоловік років п’ятдесяти. Він оглядав вулицю, записував щось у блокнот.

– Доброго ранку, – привітався він. – Ви господиня?

– Так… – здивовано відповіла Аліна.

– Чудово. Мене звуть Петро Андрійович. Я займаюся викупом ділянок у цій місцевості. Село знаходиться поряд з озером, в якому виявили корисні властивості води.

– Плануємо тут будувати санаторій, і мені потрібно придбати якнайбільше землі. Ваш будинок мене цікавить.

Аліна та Вадим переглянулись.

– Ви хочете купити його? – не вірячи своїм вухам, спитала вона.

– Так. І я готовий запропонувати добру ціну за термінове рішення, – кивнув він.

Сума, яку він назвав, була набагато більшою, ніж вона очікувала. Її цілком вистачить, щоб купити невелику квартиру на околиці міста.

Так і сталося. Тепер Аліна мала своє житло – крихітну, але затишну квартирку на околиці.

Маленька кухонька, одна кімната, але все своє. Вона обставила її скромними меблями, купила кілька милих речей, які робили простір теплим та комфортним.

Вона більше не залежала ні від матері, ні від обставин. Влаштувалася на роботу в магазин поряд з будинком і готувалася наступного року знову вступати до медичного.

З Вадимом вони почали зустрічатись. Аліна вперше почувала себе по-справжньому щасливою.

Але одного разу пролунав дзвінок. На екрані висвітлилося “мама”.

– Доню, – голос матері був незвично м’яким. – Ти мене зовсім забула? Що ж не запрошуєш мене у гості? Багато живеш мені сказали. А про матір забула, невдячна!

Аліна мовчала кілька секунд, збираючись із думками. Здавалося, мати говорила так, ніби нічого не сталося.

– Мамо, ти мене вигнала, коли мені було найгірше! Ти обрала чужого чоловіка, а не свою дочку. А тепер раптом вирішила, що ми знову сім’я?

– Ну, Аліно, як у тебе совісті вистачає так казати. Я виховала тебе! А тепер я не маю права влаштувати своє життя?

– Ти його влаштувала. От і живи з тим, кого вибрала. У мене тепер своє життя, але без тебе.

– Слухай, нам дуже потрібні зараз гроші, зможеш дати, Льоша потрапив у неприємності. Його зачинять, якщо я гроші не знайду… – мати спробувала змінити інтонацію. – Може, зустрінемося, поговоримо?

Аліна зітхнула.

– Я не готова. Мені добре й так, як є.

Вона скинула дзвінок і відчула, як камінь остаточно впав. Вона більше не боялася самотності. У неї був свій будинок, кохана людина поряд і свобода бути собою.

За пів року вони з Вадимом одружилися. А мати…

– Бог їй суддя. Як постелилася, так тепер і буде спати…