Колеса вагона відстукували ритм мого омріяного щастя. Три місяці я відкладала на цю відпустку, три місяці мріяла про море, про солоні бризки на шкірі та заходи сонця, які не перекривають міські багатоповерхівки. Купе поки було порожнє, і я насолоджувалася цією рідкісною розкішшю — побути наодинці зі своїми думками та мріями.

Я акуратно розклала на столику свої припаси: домашні котлети, загорнуті у фольгу, баночку з солоними огірочками, нарізані бутерброди з ковбасою, яблука, печиво і термос із міцним чаєм. Усього цього мало вистачити на довгу дорогу до моря. Я уявляла, як буду неспішно обідати, дивлячись у вікно на пейзажі, що пропливають повз, як буду читати книгу, сьорбаючи чай з улюбленої чашки.

Поїзд сповільнив хід, наближаючись до чергової станції. Я навіть не звернула увагу на метушню в коридорі — яка мені різниця, коли попереду чекало море і два тижні блаженного нічогонероблення?

Але доля, здається, вирішила внести свої корективи в мої плани.

У купе ввалилася сімейка: низенький дядько з розпатланим волоссям і пивним животиком, його дружина — жінка солідної комплекції з гучним голосом, і їхній син, хлопчик років десяти, такий самий кремезний, як мати. Вони галасливо вмощувалися, перегукуючись і розкидаючи речі куди попало.

— Ну нарешті! — пробасила жінка, плюхаючись на нижню полицю. — Думала, ноги відпадуть, поки ми ті валізи тягнули!

— А що ти хотіла, Людко? — огризнувся чоловік. — Сама ж наполягла везти стільки барахла!

— Це не барахло, це необхідні речі! — обурено відповіла Люда.

Хлопчик мовчки заліз на свою полицю і відразу почав голосно чавкати якимись чипсами.

Я намагалася зберегти доброзичливий настрій. Зрештою, люди теж їдуть відпочивати, мають право на емоції. Може, заспокояться, і ми якось уживемося.

Але мої надії розвіялись уже за пів години.

— Ой, а що це у вас тут таке смачненьке? — Люда жадібно витріщилася на мій стіл. — А ми теж свої харчі взяли, дивіться!

Вона витягла з сумки два варених яйця й один зів’ялий огірок, кинула їх на стіл поряд із моїми охайно упакованими припасами.

— Теж на спільний стіл! — урочисто заявила вона з виглядом, ніби зробила мені велику послугу.

Щось усередині мене напружилося, але я ще сподівалась, що все минеться.

Даремно сподівалась.

Чоловік, який представився Вадимом, без церемоній розгорнув мої котлети й відкусив одну.

— Ого, домашні! — прокоментував він із набитим ротом. — Добре готуєте!

— Вадиме, дай і мені спробувати! — простягла руку Люда.

— Вибачте, — я спробувала зупинити їх, — але це моя їжа. Я її готувала для себе на всю дорогу.

Вони подивилися на мене так, ніби я сказала щось дике й непристойне.

— Та ви що! — обурилася Люда. — Як це можна? Ви ж виставили їжу на стіл! Якщо на столі — значить пригощаєте попутників! Це ж елементарна ввічливість!

— Ми ж теж свої харчі дістали, — додав Вадим, показуючи на нещасні два яйця. — Пригощайтеся, не соромтесь!

Хлопчик тим часом заліз брудною рукою в мою банку з огірками.

— Смачні! — прокоментував, жуючи.

Я відчула, як хвиля обурення й безсилля накриває мене з головою. Ці люди нахабно пожирали мою їжу, прикриваючись вигаданими правилами поїзної етики. І найгірше — вони робили це з виглядом, ніби це я маю дякувати їм за таку «честь».

— Послухайте, — спробувала говорити твердо, — я нікого не пригощала. Це моя їжа, і я розраховувала, що її вистачить мені на всю дорогу.

— Та годі вам! — відмахнулась Люда, накладаючи собі на хліб мою домашню котлету. — Не скупіться! Бачите, у нас самих їжі кіт наплакав. Ми ж не змушуємо вас їсти лише наші продукти!

Вадим у цей час уже доїдав мої бутерброди, а хлопець демонстративно облизував пальці, витягуючи з банки останні огірки.

Вони їли з таким апетитом і нахабством, що я відчула, як образа підступає до горла. Не тому, що мені було шкода їжі — від повного безсилля перед людською зухвалістю та хамством.

— Знаєте що, — промовила я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, — мені треба вийти в коридор.

— Ну йдіть, йдіть, — великодушно дозволила Люда, не відриваючись від поїдання моїх припасів. — Ми тут поки зі столом розберемось.

Я вийшла в коридор і тільки тоді дозволила собі розслабитися. Щоки повільно залилися сльозами — не від того, що тепер нічого їсти, а від почуття приниження й безпорадності. Я стояла біля вікна, дивилась на поля, що миготіли за склом, і не могла зрозуміти, як люди можуть бути такими безцеремонними. Як можна з такою легкістю порушувати чужі межі, а потім ще й виставляти жертву скупарем?

Усередині боролися дві протилежні емоції: лють на цих нахабних людей і злість на себе — за те, що не змогла дати відсіч. Я завжди була м’якою, уникала конфліктів, але зараз ця м’якість обернулась проти мене самої.

— Вибачте, що втручаюсь, але ви плачете?

Я обернулась. Поруч стояв високий молодий чоловік з уважним поглядом і міцною статурою. У його очах не було цікавості — тільки щире співчуття.

— Все гаразд, — спробувала я відмахнутись, витираючи сльози.

— Не схоже, — м’яко зауважив він. — Я Олексій. А вас як звати?

— Світлана, — відповіла я, дивуючись, що голос не тремтить.

— Світлано, я не наполягатиму, але іноді допомагає розповісти проблему сторонній людині. Що сталось?

Можливо, саме ця доброта і співучасть у голосі незнайомця остаточно зламали мою захисну броню. Я розповіла йому все — і про довгоочікувану відпустку, і про старанно приготовані припаси, і про нахабну сімейку, яка зжерла майже всю мою їжу, прикриваючись вигаданими правилами.

Олексій уважно слухав, іноді киваючи. Коли я закінчила, його обличчя стало серйозним.

— Зрозуміло, — сказав він. — А яке у вас купе?

— Сьоме, — відповіла я, не розуміючи, до чого він веде.

— Почекайте тут кілька хвилин, — попросив Олексій і попрямував до мого купе.

Я залишилась біля вікна, не знаючи, що й думати. Що він збирається робити? Про що говоритиме з моїми попутниками? В середині заворушилась тривога — а що як він тільки погіршить ситуацію?

З купе долинали приглушені голоси. Спочатку голосно говорила Люда, потім Вадим, а далі запанувала тиша, яку порушував лише спокійний, рівний голос Олексія. Я не могла розібрати слів, але інтонації були серйозними, майже офіційними.

Через кілька хвилин Олексій вийшов з купе. Його обличчя було незворушним, але в очах блищало щось схоже на задоволення.

— Гадаю, тепер вони поводитимуться пристойніше, — сказав він.

— Що ви їм сказали? — запитала я, палаючи від цікавості.

— Нічого особливого, — ухильно відповів Олексій. — Просто пояснив дещо про правила поведінки в потягу.

Коли я повернулася в купе, картина змінилася кардинально. Мої попутники сиділи тихо, хлопчик втупився в телефон, а Вадим із Людою про щось шепотілися, кидаючи на мене винуваті погляди.

— Світланко, — почав Вадим, коли я сіла на своє місце, — ви вже вибачте нам, будь ласка. Ми ж не знали, що ви їдете не сама.

— Авжеж, не знали, — підхопила Люда. — Якби ми знали, що продукти були й для вашого хлопця, ми б, звісно, їх не чіпали!

— Ми думали, ви самі, — виправдовувався Вадим. — А так ми люди розуміючі, самі з родиною їздимо, знаємо, як воно…

Я дивилась на них і не могла зрозуміти, про що вони говорять. Який ще хлопець? Але винуваті обличчя моїх попутників говорили самі за себе — що б там не сказав їм Олексій, це спрацювало.

На наступній зупинці сталося ще дещо неочікуване. Вадим і Люда вискочили з вагона і повернулись з повними пакетами їжі — там були гарячі пиріжки, фрукти та навіть пляшка доброго квасу.

— Ось, — зніяковіло сказала Люда, викладаючи покупки на стіл. — Це вам як вибачення. І вашому хлопцеві теж передайте.

— Ми зрозуміли, що поводились неправильно, — додав Вадим. — Пригощайтесь, будь ласка.

Вони так старалися загладити провину, що мені навіть стало їх трохи шкода. Решта дня минула у відносній тиші та гармонії.

Увечері я зустріла Олексія у вагонному коридорі. Він стояв біля того ж вікна, де ми познайомилися, і дивився на вогні міст, що пропливали повз.

— Олексію, — звернулася я до нього, — щиро дякую за допомогу. Але я так і не зрозуміла — що саме ви їм сказали? Вони поводяться, як шовкові, ще й оце дивне обговорення про мого хлопця…

Олексій усміхнувся, і я помітила, як ця усмішка змінює все його обличчя.

— Ну, я трохи збрехав про себе, — зізнався він. — Але впевнений, що ваші попутники не наважаться перевіряти, правда це чи ні.

— І що ж ви сказали?

— Представився вашим супутником і повідомив їм про свою професію, — очі Олексія лукаво блиснули. — Просто пояснив, що крадіжка чужого майна, навіть якщо це їжа у потязі, карається законом. І що я, як представник правоохоронних органів, можу скласти протокол просто зараз.

Я здивовано розкрила рота:

— Ви що, справді працюєте в поліції?

— А от цього я вам поки не скажу, — загадково всміхнувся Олексій. — Має ж залишитись хоч трохи інтриги. Але ж головне — результат, правда?

Я дивилася на цього незвичайного чоловіка, який так легко вирішив мою проблему, і відчувала, як десь всередині розливається тепло. Не просто вдячність — щось глибше.

— Як я можу вам віддячити? — запитала я.

— Подяки не потрібно, — серйозно відповів Олексій. — Мені вистачить, якщо ви погодитесь повечеряти зі мною, коли приїдемо. Я знаю одне чудове місце з видом на море.

Моє серце пропустило удар. Цей чоловік не лише допоміг мені впоратись із нахабами, а і їхав у те саме місце, що і я. А може, й не випадково?

Потяг мчав нас назустріч морю, назустріч новим можливостям, до чогось невідомого, що чекало попереду. І я більше не думала про з’їдену їжу чи хамів. Я думала про те, що найнеприємніші ситуації іноді стають початком чогось по-справжньому прекрасного.

— Добре, — сказала я, зустрічаючи його погляд. — Я погоджуюсь повечеряти з вами. Але за однієї умови — ви таки скажете мені правду про себе.

— Домовились, — усміхнувся він. — За вечерею розповім усе. Навіть більше, ніж ви очікуєте.

Колеса вагона продовжували відстукувати свій ритм — тепер це був ритм не просто відпустки, а нової історії, яка починалася просто тут, у поїзді, завдяки людині, яка опинилася поруч у правильний момент.