— Я на зустріч “Тридцять років закінчення інституту” не піду, у мене потім депресія буде! Нехай ідуть ті, хто щороку ходили, їм не помітно, як вони змінилися, — на дзвінок єдиної інститутської подруги Маргарити прокричала в телефон Надія.

— А ти як зараз виглядаєш, що так боїшся? — здивувалася Маргарита, — Ми ж начебто з тобою років п’ять тому зустрічалися, і ти нічого собі так, нормальна була. Сильно розтовстіла чи що?

— Та при чому тут це, просто не хочу і все, не вмовляй, Рито!

Надя вже хотіла завершити розмову, сподіваючись, що Ритка зрозуміла, і буде далі дзвонити іншим за списком. Але цього разу подруга вчепилася в неї залізною хваткою,

— Надю, у нас і так ряди вже порідшали.

— Віддав Богу душу хтось, чи що? — Надя мимоволі жахнулася, вона хоч і вважає себе вже не особливо молодою, але не до такої ж міри, щоб їхні однолітки почали повально йти у небуття.

— Та ні, ну при чому тут це, просто дехто з країни поїхав назавжди. А пішов з життя у нас Андрій Курбатий ще двадцять п’ять років тому, зовсім молодий, я тобі це вже казала.

Так що не брикайся, збирається весь наш потік, чотири групи, а насправді всього чоловік тридцять буде. Ти ж свою дитину одружила нарешті? Ну ось, можна й відволіктися трошки…

Маргарита ще щось говорила, а Надя знову згадала Андрійка Курбатого.

У нього були завжди темні кола під очима і томний вигляд, і хлопці з групи вважали його слабаком. А виявляється, в Андрія було слабке серце. Він добре вчився, мріяв побудувати красивий вантовий міст у своєму містечку, але нічого не встиг.

А що встигла вона, Надя?

Закохалася в прораба Ігоря з мостобудівного загону, куди пішла працювати після диплома. Він працював у їхньому місті вахтою, а потім їхав до себе додому.

Вони довго зустрічалися, Ігор навіть перед усіма її дружиною називав. Казав, що громадянський шлюб — це показник справжнього кохання. Так люди живуть не тому, що в них штамп у паспорті, а просто з кохання…

А коли Надя дізналася, що чекає дитину, так співпало, що Ігор на вахту не приїхав. Виявилося, що в нього троє дітей і дружина захворіла. Ігор звільнився за особистими обставинами, навіть їй не повідомив.

Ну а Надя зрозуміла, що не зможе щось вимагати від чоловіка з трьома дітьми і хворою дружиною.

І вона теж пішла з мостобудівного загону, поки ніхто не зрозумів нічого.

Правда, хтось із чоловіків жартома кинув наостанок.

— Ну що, штамп у паспорті все ж міцніший, ніж ось так співмешкати?

Але Наді було вже все одно, вона пішла працювати поруч з домом у продуктовий магазин, де працювала знайома з їхнього під’їзду. Вони домовилися, що Надя, навіть коли вже зʼявиться малятко, працюватиме два дні.

Її мати погодилася сидіти з Дмитром, раз донька така непутяща і таку хорошу роботу втратила!

— Ти ж сама одна мене ростила! — все ж крикнула їй Надя, коли мати зовсім дістала її.

— Так я сподівалася, що хоч ти порядна будеш, навчання твоє на денному на своєму горбу тягнула, а ти, Надійко, дурна! — кричала мати.

— Так яблуко від яблуні недалеко падає, що ж ти хотіла? — відповідала Надя, і тут же жаліла матір…

Потім вони обнялися і ридали разом, але толку то що. Куди тепер діватися…

Тому, коли на п’ять років закінчення інституту їй дзвонила Рита і кликала на зустріч, Надя, звичайно, не пішла.

Вони там будуть про родину, про роботу розповідати, фотки одне одному показувати, а Надя в трьох місцях підлогу миє. У під’їздах житлового будинку, в школі і в дитсадку. Про що їй з ними говорити?

А точніше, про що їм говорити з Надею…

Заради Дмитра вона готова була на все, він був її єдина відрада.

Тим більше, що мати, коли Дмитро пішов у садок, вирішила, що вона свій обов’язок виконала. І поїхала до сестри в село, пославшись на те, що в місті вона себе погано почуває і їй потрібне свіже повітря.

А Наді через кілька років несподівано пощастило, щось змінилося, і її раптом взяли за спеціальністю на пів ставки. Дмитро якраз пішов до школи і вона тепер все сама встигала, навіть сина забирала з продовженої групи одразу після обіду, і Дмитрові багато хто заздрив.

Потім за Надею став залицятися чоловік з роботи, але вона одразу припинила його посягання. У неї син, і її синові чужий дядько вдома не потрібен. Батька він не замінить, тільки проблем наберешся.

Надія на роботі несподівано добре себе проявила, і коли син підріс, вона навіть непогано стала заробляти, вийшла на повну ставку на інженерну посаду. Але завжди себе відчувала неповноцінною, навіть зовні була забита. Одягалася скромно, волосся не фарбувала, а після сорока вже й сивина з’явилася.

Їй здавалося, що вона не має права бути щасливою, раз жила з одруженим і мало не відвела батька трьох дітей. Не можна яскраво одягатися, фарбуватися і бути помітною, інакше знову хтось може покласти на неї око.

А в щасливий результат стосунків Надя вже не вірила.

Та й навколо повно розведених, а вже вона то нічим їх не краща, якщо не гірша…

Дмитро її виріс на диво вдячним, жертовність матері його не зіпсувала.

Він їздив на літо в село до бабусі Іри та її сестри, і допомагав там їм у всьому.

Копав грядки, саджав з двома бабцями картоплю, буряк і моркву. Полов і поливав, а восени копав картоплю і допомагав закривати бабусям банки з соліннями та вареннями.

З малих років син був міцним і колов дрова, спритно складаючи поліна в дровник. І навіть мати тепер уже говорила Наді, що це просто щастя велике, що в неї такий синочок виріс, а в неї з самотньою її сестрою Єлизаветою — улюблений онук…

Ну і яке тепер Наді кафе і зустріч з однокурсниками на тридцять років закінчення інституту…

Усі ці до болю звичні думки пролетіли в голові Наді за лічені секунди.
І вона почула, як Маргарита її наполегливо питає,

— Ну ти запам’ятала? Кафе навпроти гуртожитку наступної п’ятниці о третій годині дня. Приходь, хоч мені буде з ким побалакати, а то теж ні з ким, прийдеш?

Голос у Рити несподівано здригнувся, і Надя, сама не знає чому, погодилася,

— Так, я прийду…

Поклавши телефон на стіл, вона вже пошкодувала про дану обіцянку. Підійшла й подивилася на себе в дзеркало і знову взяла в руки телефон. Треба передзвонити Ритці і сказати, що вона випадково погодилася.

Але номер старости був весь час зайнятий, а Наді раптом стало незручно…

Вже пізно ввечері вона відкрила гардероб і дістала синю сукню, яку купив їй син на своє весілля.

Дмитро з Наталею тоді її ледве вмовили, невістка разом їздила з Надією в торговельний центр і просто замучила її примірками.

І нарешті ця синя сукня сподобалася всім, навіть Наді. Вони ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, там же й туфлі їй підібрали, а потім Наталя відвела її в салон, де їй волосся пофарбували й уклали. Це було рік тому, Дмитро з Наталею живуть окремо, і вони щасливі.

А сивина знову відросла, нема для кого їй причепурюватися, якось незручно Надії себе прикрашати.

Волосся Надя все ж уклала і сукню синю одягла, що вона висить у шафі. Губи трохи підфарбувала, але потім стерла серветкою — занадто вже яскраво…

У кафе було шумно й людно, коли Надя підійшла до призначеного часу. Рита її одразу помітила й підскочила до неї,

— Надійко, та ти красуня, як же я рада тебе бачити!

Сама Маргарита трохи розповніла, але її це не псувало, а навіть навпаки якось молодшою робило.

Вони побалакали, сидячи за столиком, потім Риту хтось відволік, і Надя просто пила сік, дивилася на всі боки й слухала музику. Тим паче, що хтось дуже постарався, і звучали пісні тих часів, коли вона ще була студенткою. Були ще зовсім молодими й мріяли про те, як чудово вони житимуть…

— Можна запросити вас на танець? — почула Надя крізь гучну музику чийсь голос. Вона підняла голову й одразу його впізнала. Це був Олексій Сергієнко з паралельної групи. Він на третьому курсі одружився, а Надя про це шкодувала, їй цей хлопець тоді подобався.

— Надю, яка ти стала красива, я вперше прийшов на зустріч однокурсників і нікого тут не впізнаю, а тебе одразу впізнав!

Олексій подав їй руку, і Надя не відмовилася, встала й пішла з ним танцювати, спіймавши на собі здивований погляд Рити, яка повернулася до їхнього столика.

Вони танцювали кілька танців поспіль і обидва мовчали. Потім Олексій несподівано спитав її,

— Надю, можна я тебе проведу? Одразу скажу, що я давно розлучений, але якщо тебе чекає вдома чоловік, то… просто проведу, тому що вже пізно…

Олексій провів Надю до будинку, але наступного дня вони знову зустрілися й більше вже не розлучалися…

Сукню та туфлі на весілля Наді допомагала підібрати Наталя. Вона вже трохи округлилася, скоро Надя стане бабусею. І їй було якось незручно, що вона – наречена.

Надія дозволила собі стати щасливою.

Але Наталя їй шепнула,

— Надіє Сергіївно, ви така, виявляється, красива! Ми так з Дмитром за вас раді, а щасливою бути можна в будь-якому віці, це не забороняється!

«І правда», — уже сидячи за весільним столом, подумала Надя і сяючими очима подивилася на свого чоловіка Олексія — «Тепер і мені, напевно, можна».

Надія нарешті пробачила себе й дозволила собі бути щасливою…

Чи здається вам, що люди іноді самі обмежують себе, не дозволяючи бути щасливими через минулі помилки?

І як думаєте, чи може дружба з однокурсниками стати тим поштовхом, який змінить життя на краще?