– Надю, хороша ти жіночка. Але зовсім мене не знаєш. Я довгий час мав іншу. – Все я добре знала. Припини себе звинувачувати. Катерину твою не раз бачила. Красива жінка, доглянута. Тобі ні слова не казала, бо й сама не свята.
– От п’ятдесят п’ять років з тобою прожили удвох, а все дарма, – сумно сказав Михайло.
– Чому дарма? Нас у селі поважають, чим ми гірші за інших.
– А толку з того, що ми все життя важко працювали. Мізерна пенсія…Ну запрошують нас на свята щоразу, грамоти дають, які в серванті пилом припадають. Будинок у нас міцний, цегляний. Але що з того.
Якщо в нас ні дітей, ні онуків, ні правнуків.
Це я винен, що ти так і не стала мамою. Відпустив би тебе ще замолоду, ти б знайшла кращого чоловіка, народила дітей.
– Що ж ти таке говориш! – скрикнула Надя. – Ти забув, як ми любили одне одного. Всюди разом. А що без дітей, значить така наша доля. Чого ти раптом про це заговорив? Зібрався на той світ? Без мене й не смій!
З очей Надії потекли сльози.
Михайло лагідно глянув на дружину.
– Надю, хороша ти жіночка. Але зовсім мене не знаєш.
Я довгий час мав іншу.
Пам’ятаєш, я в місто їздив нібито у відрядження. Так не відрядження то було, а інша жінка. Звали її Катерина. Працювала вона на швейній фабриці. Але якось ми з нею більше, аніж рік не розмовляли.
Катерина сказала мені, що носить під серцем нашу дитину.
Хотіла мене дурнем виставити.
А я їй довідку показав. Потім сказав, якщо вона не позбудеться дитини, то може забути про мене. Катерина таки послухала мене. А потім винила в цьому нас обох.
Тепер я тепер думаю – може вона дійсно носила мою дитину.
Але ж у нас з тобою скільки років нічого не виходило. Шкода, – і Михайло зітхнув.
Надя підвелася.
– Все я добре знала. Припини себе звинувачувати.
Катерину твою не раз бачила.
Хороша жінка, доглянута. Тобі ні слова не казала, бо й сама не свята.
– Ти? Та не гніви Бога. Які в тебе можуть бути гріхи? Свята жінка.
Надія обернулася до чоловіка.
– Дарма ти так.
Це через мене в нас немає дітей.
Це було до того, як я з тобою зустрілася. Я до того в гості їздила до своєї тітки в Одесу. Там ми з ним і познайомилися. Імені його називати не буду, не хочу згадувати навіть.
Через місяць я дізналася про вагітність. Мама, почувши про це, дуже зі мною сварилась, а потім відвела до жінки, яка й мала вирішити цю проблему…З того часу не можу я мати дітей.
Ти думаєш, я чому на дискотеки не ходила. Мама не пускала. Говорила: “Появиться в тебе хороший хлопець, от тоді хоч до ранку сиди”.
А ти сам з’явився в нашому домі та сподобався моїм батькам.
Після нашого одруження саме мама допомогла мені зробити довідку, що ти ніколи не зможеш мати дітей.
Пробач мені за все, Михайле. Тепер сам вирішуй, як нам далі бути. Хочеш, вижени мене. Я все зрозумію, – і Надія схилила голову.
Михайло увесь тремтів.
– Ти?! Ти не могла мені у всьому признатися? Я все життя картав себе. Я міг батьком бути. Сина! Через тебе я позбавив його життя.
Боже, і це з тобою я жив! Довіряв. А ти… Відтепер ти не вчуєш від мене ні слова! – Михайло вийшов з хати.
Так вони й жили одне з одним не розмовляючи.
Люди перше скоса дивилися, а згодом просто махнули рукою. Чужа сім’я – темний ліс.
Надія покинула цей світ першою. А коли помирала, сказала:
– Пробач, Михайле. Пробач…
КІНЕЦЬ.