Надя вuтяrала пиріг з духовки. – Ну от, знову ці Березюки прийшли! – буркнула вона. – Зараз почнеться: «Все в країні погано, на роботі проблеми, а чи не взяти нам щось із вашого столу?» – Ага, і як тільки вони дізнаються про наші свята? – погодилася Наталка, нарізаючи хліб. – Слухай, а вони ж прийшли з якоюсь великою сумкою! Може, щось принесли? Подарунок? – Наталка визирнула в коридор. Сумка стояла там же. Коли гості вже розходились, Березюки ще сиділи за столом. Раптом Березючка встала і відкрила ту саму сумку. Господарі зазирнули всередину й ахнули

-Ну от, знову ці Березюки прийшли, – буркнула Надія, витягаючи пиріг з духовки. – Зараз почнеться:

«Все в країні погано, на роботі проблеми, ми бідні, а чи не взяти нам щось із вашого столу?»

-Ага, і як тільки вони дізнаються про наші свята? – погодилася Наталка, нарізаючи хліб. – На запах, чи що, йдуть?

-Дівчатка, припиніть! – сказала їм строго Ліда. – Іван – ваш двоюрідний брат, ну він не винен, що йому така Оленка трапилася. А куди шия поверне, туди й голова, життя у них таке – нещасливе.

-Ти хоч сама віриш у те, що говориш? – запитала Наталка.

Усі жінки захихотіли, включаючи Лідію. Наталя та Надя були рідними сестрами, Лідія – їхня мати.

Колись у Лідії була сестра Тамара, якої не стало, коли Івану було 27 років.

Тамара оберігала синочка і виховувала його якимось несамостійним, чи що.

Після того, як не стало, сестри виявилось, що Іван ні до чого не пристосований. Але який же неодружений хлопець у цьому віці з квартирою залишиться безхазяйним? Його тут же й знашла Олена – пишна і нахабна тридцятирічна панночка з донькою семи років.

Лідія спочатку була рада за племінника: ну ось нарешті влаштували. Оленка ніби, навіть, і любить Івана.

Лідія заходила до них в гості і дивилася, як та відмиває холостяцьку квартиру від бруду – за півроку після того, як не стало сестри, в квартирі утворилися товсті шари бруду і пилу на меблях та техніці.

-Господи, Іванку, як тобі з нареченою пощастило! – хитала головою Лідія.

-Ага, “пощастило”! – бурчала Олена. – Тут треба відтирати хорошими засобами все, а не оцими дешевими.

-Так купила б їх, Оленко! – сказала Лідія. – Що ж ти таке дешеве береш?

-На які гроші? – Олена витріщила очі. – На зарплатню цього будівельника? Чи на свою – посудомийну?

-Ну, Іван же ж непогано заробляє, – заперечила Лідія. – Він кваліфікований фахівець, вивчився, наші зарплати в рази нижчі від його.

-Так, – усміхнулася Олена. – Все це керівництво в них бере, самі розкошують, наживаються на працівниках.

Лідія знизала плечима – Тамара ніколи не скаржилася, навпаки, дивувалася великим заробітком сина, навіть не очікувала, що він так отримуватиме, пишалася, що в сім’ї такий здобувач.

-Оленко, ну ти ж посуд миєш в кафе, от і ти теж бери – у вас там гроші хороші, відливай у баночку і додому неси!

-Ага! Ще звільнять! А я маю дочку!

Лідія відчула себе ніяково. Ну що ж, допомогти треба молодій сім’ї. Вона була на пенсії, але підробляла репетиторством – скоріше щоб без діла не сидіти.

На свої гроші вона купила хороші засоби для прибирання, й Олена їх прийняла, як належне, навіть не подякувала.

-Це те, що треба, – сухо сказала вона. – Далі відмиватиму.

Звичайно ж, як і решту рідні, Лідія запрошувала сім’ю Івана на свята. Спочатку до Олени ставилися нормально – начебто своя дівка.

Спочатку вона соромилася балакати в незнайомій компанії, сідала в куточку, складала руки і за всіма спостерігала.

-Олено, ходімо потанцюємо! – кликали її родичі Івана.

Олена хитала головою, мовляв – ні! Поруч із нею завжди сиділа її похмура донька, яка теж складала руки, як мама.

З дітьми гратися вона не хотіла, веселитися теж, її хвилював тільки гастрономічний інтерес – апетит у дівчинки був завидний.

Поки що веселився тільки Іван. Але й у нього почав псуватись характер – він у всьому підтакував дружині, вкрутився під її підбори.

Незабаром на таких святах Олена почала відрізнятися особливою балакучістю:

-Керівники на роботі взагалі вже зназабніли! Беруть і беруть, а ми для них ніхто! Ще й зарплату затримують! Незрозуміло на що жити! Отак і живемо.

Ця розмова напружувала всіх – ну так, усі потреби відчувають тією, чи іншою мірою, але не плакати ж за столом, треба про все хоч на свято забути і веселитися.

На загальних святах кожна сім’я вносила свій внесок: хтось салатик, хтось рулетики, хтось ще щось.

Сім’я Березюків не приносила нічого, але й сорому від цього вони не відчували. Самі вони нікого до себе не запрошували, навіть розписалися нишком.

-Дивно, у мене зовсім інша інформація, – сказав дядько Василь, брат Лідії і Тамари. – Усі будівельники на цьому підприємстві одержують зарплату вчасно, це ж я туди племінника влаштував, у мене там знайомі.

-Вам неправду кажуть, дядько Василь, – не червоніючи відповідала Олена, а Іван їй підтакував.

Березюків стали менше запрошувати, а вже потім взагалі почали ігнорувати – не кликали в гості. Але вони до цього дуже спокійно ставилися – просто приходили самі, знаючи дати, і навіть дорікали господарям за те, що їх забули запросити.

А ще мали коронний номер – дочекатися кінця свята і зібрати зі столу те, що гості не доїли, несучи все додому.

-А ми ні від чого не відмовимося, тітко Лідо. Не ми такі, а життя таке. Зарплату затримують, начальство бере, треба якось жити. Баночки я вам поверну!

Ось і цього разу Березюки прийшли без запрошення. Наталя з Надією були готові були вже виставити непроханих гостей, але Лідія захистила улюбленого племінника.

-Дівчата, ну годі вже, що вам шкода? – казала вона. – Ми ж на свята готуємо так, що стіл ломиться та й інші приносять хто що може. А залишки у нас ніхто наступного дня не доїдає, їдаки з вас такі собі, то нехай їм буде. Не викидати ж.

-Слухай, вони прийшли з сумкою якоюсь великою, може, щось принесли? Подарунок? – Наталка визирнула в коридор, сумка стояла там же, а Березюки були вже за столом.

Але сьогодні Березючка була якась не така – замість скарг, вона веселилася разом з усіма, навіть погодилася потанцювати. Дивно, можливо, люди змінюються? Але все з’ясувалося набагато пізніше.

-Дядьку Василю, а чи не могли б ви нам допомогти? – запитала Олена. – Ви б поговорили щодо Івана, щоб йому підвищили зарплату.

-А чим Іван відрізняється від інших працівників? Чи йому ще треба корону надіти на голову замість каски?

-Справа в тому, що я вагітна, – сказала Олена зніяковівши і всі вперше побачили, як вона почервоніла. – Витрати, знаєте, зростають.

За столом усі зааплодували, почали вітати. Лідія злегка заплакала:

-Ех, Тамарочка не дожила до цього моменту, онука не дочекалася.

Дядько Василь пообіцяв, щось придумати, але він заздалегідь знав, що ні з ким і ні про що домовлятися не буде – Олені скільки не дай, їй все мало.

Завершувалося свято, розходились гості, а Березюки, як завжди, залишалися до останнього.

Раптом Олена встала і відкрила ту саму сумку. Господарі зазирнули всередину і ахнули.

-Ви знаєте, сьогодні випадково у нас в кафе роздавали непотрібні пластикові контейнери, – заявила Олена. – Більше баночки я у вас тягати не буду, можна прямо сюди їжу зі столу і складати!

Та ми все будемо, все кладіть, ні від чого не відмовимося, особливо мені ж зараз треба за двох їсти!

Господарі стояли повідкривавши роти…

Джерело