У Надії з дитинства було густе волосся. Усі милувалися її косами. Бабуся казала:

—У мене ти вдалася, внученько. От і я не блищала особливою красою, але на мої коси завжди милувалися хлопці. Бережи волосся, ти з ним – особлива…

Коли Надя готувалася до іспитів у девʼятому класі, бабуся підійшла до неї і запитала:

— Хвилюєшся? Перші іспити?

Надя кивнула. Бабуся простягнула їй свій старий, але ще красивий і міцний гребінь. Був він невеликим, акуратним, але досить зручно сидів у волоссі, підтримуючи зачіску. А Надя на той час навчилася укладати волосся в зачіску, як доросла. І тому її трохи хвилясте волосся мало ще чудовий вигляд.

— Ось мій гребінь тобі на удачу, – сказала бабуся, – часто не носи, а то силу втратить. А коли треба, щоб саме цього дня пощастило, то помолися, прилаштуй у волосся гребінець, та не дуже помітно щоб було. І все буде добре.

— Ой, бабусю, – розсміялася Надя, – невже ти в це віриш? Хіба так буває? Прямо чаклунство якесь…

— А ти не смійся, а перевір. Ось сама й переконаєшся. Тільки робити треба все серйозно. Гребінець не раз мені допомагав, можна сказати – намолений. І тобі нехай служить на удачу, – наполягала бабуся.

Наді нічого не залишалося робити, як прийняти такий дивовижний подарунок і поцілувати бабусю Віру.

— Ну, що ж… – сказала Надя вранці в день іспиту, – перевіримо ми твою силу…

Дівчинка стояла перед дзеркалом, роблячи зачіску. Вона прилаштувала гребінець у волосся, і залишилася задоволена тим, який вигляд він має в її зачісці. Гребінець був коричнево-строкатим, трохи відливав перламутром і майже не виділявся.

— Начебто й скромно, а тим часом – приємна прикраса! – вигукнула Надя і посміхнулася. А потім, пам’ятаючи наказ бабусі, доторкнулася до гребінця і прошепотіла:

— Ох, допоможи мені, будь ласка, не хвилюватися. А так, я все вивчила. Але й білет, звісно, хочеться витягнути легший…

Іспити Надя склала на «відмінно». І щоразу відчувала, що майже не хвилюється, відповідала впевнено, і навіть трохи посміхалася.

Бабуся була дуже задоволена онукою. Вона знала, що Надійка відмінниця, і все старанно вивчила, але жінці дуже сподобалося, що Надя ходила на всі іспити з гребінцем.

Потім випускниця вступила до педагогічного училища за підсумками співбесіди та відмінним свідоцтвом. Почалося студентське життя, навчання, і гребінець довгий час лежав у дерев’яній різьбленій скриньці без діла.

Іноді дівчина відкривала скриньку, брала звідти бурштинове намисто або срібну каблучку, щоб одягнути ці нехитрі прикраси на вечір танців, і шепотіла своєму гребінцю:

— А ти полежи до пори, до часу. Ось буду державні іспити складати, тоді й твоя черга прийде…

Надя вчилася відмінно і отримала диплом з відзнакою. Не без допомоги свого талісмана – подарунка бабусі. Гребінець справді надавав упевненості та сил. Все і цього разу вийшло на іспитах, якнайкраще.

Бабуся знову раділа за онуку і обіймала її зі сльозами на очах. А у Наді не тільки були в навчанні удачі. Вона зустріла на танцях хлопця, який їй дуже сподобався. Валера весь вечір запрошував її танцювати і не зводив з неї очей.

Серце дівчини вперше так тануло від того, що цей хлопець просто стояв поруч. Він проводив її після танців до дому, вони базікали без зупинки і ледве розлучилися, так не хотілося розлучатися навіть ненадовго.

Бабуся побачила наступного дня Надіну неуважність, її задумливий погляд і усмішку.

— А про що це ти сьогодні думаєш, моя дівчинко? – запитала вона внучку.

— Не про що, а про кого… – розсміялася Надя, – не можу не думати. Навіть не уявляла собі, що таке можливо. Зустріти людину і відчути одразу – що це він, твій друг, такий добрий, лагідний і красивий.

— Ого, та ти не закохалася з першого погляду? – усміхнулася бабуся і зазирнула внучці в очі, – почекай, потерпи, нехай він перший скаже. Дівчині не можна показувати свої почуття першою. Не те хлопець загордиться, а це нікому не йшло на користь.

— Скажи, бабусю, а твій гребінь… Він допомагає в цьому? – вона приклала руку до серця.

— Він допомагає в усьому, якщо дуже добре попросити. Але й поспішати не варто. Треба трохи почекати, розумієш? Щоб точно-точно знати, чи хочеш ти цього. А коли ти йдеш влаштовуватися на роботу? Ось тоді треба точно гребінець надіти. Вибір роботи – справа серйозна. Вона може виявитися твоєю на все життя.

Ось як, наприклад, у мене. Два записи в трудовій книжці: прийнята на роботу на фабрику. І звільнена з роботи на заслужений відпочинок… – бабуся зітхнула, – і ти починаєш свій трудовий шлях. Як це важливо! Обов’язково потрібен гребінець!

Надя йшла на співбесіду в школу. Звісно, дівчина була суворо вбрана, волосся гладко зачесане назад, і прибране в тугий валик, у якому сидів зверху як найдорожча прикраса заповітний гребінець.

Директор школи, дама років шістдесяти, мило посміхаючись, зустріла Надю і запросила до свого кабінету.

— Сідайте, прошу, – Тетяна Василівна запропонувала Наді стілець.

Вони розговорилися. Надя коротко відповідала на запитання, була серйозною і намагалася здаватися старшою. Адже їй належало бути вчителькою початкової школи! І це – вперше.

Але останнє запитання ввело дівчину в замішання.

— Ви дуже мила, – сказала Тетяна Василівна, – і ця зачіска, і гребінець старовинний. Такий точно був у моєї мами. Як шкода, що я його не зберегла… Похвально, що ви – молодий фахівець, а не соромитеся носити таку скромну, але відповідну до вашого вигляду прикрасу!

Надія не витерпіла і розповіла, що це – подарунок її бабусі, який приносить удачу.

— І ви – сучасна дівчина, у це вірите? – усміхнулася директорка.

— А як же… – не посоромилася зізнатися Надя, – адже я його надягаю дуже рідко. Тільки за потреби, щоб допоміг. А так – сама намагаюся… Він перевірений, і не раз.

— Ну, гаразд, гаразд. Вас прийнято на роботу. І не знаю, чи гребінець допоміг, але мені здається, що з вас вийде гарний учитель. Удачі. І – в добру путь, – сказала Тетяна Василівна, – ідіть оформляйтеся, і починайте готуватися.

Надя летіла як на крилах додому. Вона поспішала розповісти бабусі й батькам, як усе пройшло.

Вдома в найближчий вихідний влаштували, з приводу прийняття Наді на роботу, чаювання. Після сімейних посиденьок Надя заквапилася на побачення.

— Ну, ось і забігала! Дивись, спочатку робота, а потім – особисте життя, Надія! – крикнула їй услід мати.

Але Надя вже поспішала до свого Валерія. Вони зустрічалися майже щовечора, і раділи одне одному, і не могли наговоритися. Незабаром уся родина зрозуміла, що Надія закохалася. Валера вже заходив до них на правах хлопця, і Надійка поспішала вбратися до його приходу.

— І все-то в неї одразу, – непокоївся батько, – і робота, і кохання. І як вона все встигає?

А Надя вже вчила своїх перших першокласників, ретельно готувалася до уроків, опікувалася своїми малюками, і вони дуже любили її.

— Матусю, бабусю, яка ж я щаслива! – говорила вона вдома.

— Тебе Валера покликав до себе на знайомство з батьками? Коли йдете? – запитала бабуся.

— Сьогодні ввечері. Там у них іменини батька, і я підготувала подарунок від себе. Книжки. Він любить книжки. І Валера підказав які саме потрібно купити, – розповіла Надя.

— Ти розумієш, що ти не тільки йдеш німенини, а й на оглядини теж? – сказала бабуся.

— Ой, бабусю, я й так хвилююся, а ти нагадала… – зітхнула Надя.

— А ти не забудь свій гребінець надіти, от і стане тобі легше, – попередила бабуся.

Надя так і зробила. Сувора синя сукня, лакові туфельки з собою, зачіска з бабусиним гребінцем. Батьки Валери зустріли Надю і сина в передпокої, потиснули руки дівчині і, посміхаючись, запросили в кімнату.

Яке ж було здивування Наді, коли на дивані вона побачила свою начальницю – Тетяну Василівну!

Надя привіталася і встала як укопана. А Валера запропонував їй присісти поруч із його бабусею! Була не менше здивована і Тетяна Василівна. Вона посміхнулася:

— Який же світ тісний! Ось і велике місто! А кому доля зустрітися, то неодмінно буде зустріч, – уважна директорка одразу помітила в зачісці своєї молодої співробітниці гребінець. Надя вловила її погляд і густо почервоніла.

— Сьогодні дивовижний день, – сказала Тетяна Василівна, – зʼявився на світ мій син, батько Валерочки. І ти до нас саме в цей день прийшла. Це добре.

— Так ви знайомі? – здивувався Валера.

— Так, ти казав якось, що твоя бабуся працює в школі, – сказала Надя, – але я чомусь ніяк не могла подумати, що саме Тетяна Василівна і є твоя бабуся. Такий збіг!

— Це до добра, будемо всі поруч триматися, – засміялася бабуся, – а ти не хвилюйся, Надя, у нас у домі просто. Це не на роботі. Тут ми відпочиваємо і зустрічаємо іноді друзів…

Надю прийняли ласкаво, по-доброму. Вони з Валерою стали частіше з’являтися у нього вдома з приводу сімейних урочистостей і просто у вихідні. А через рік уже відбулося і весілля.

Наречена була сліпуче гарна. Сукня з білого капрону, немов хмаринка огортала Надію, а ось із зачіскою вона вирішила не експериментувати. Вона зробила свою звичну зачіску, з бабусиним гребінцем. І тільки біла гілочка живих ніжних квітів хризантем красувалася поруч із гребенем, обвиваючи тугий блискучий валик русявого волосся, підкреслюючи особливий урочистий випадок.

Гребінець був майже й не помітний серед білих квітів. Але тільки не для бабусь. Вже вони-то обмінялися відвертими поглядами з приводу зачіски нареченої, багатозначно підморгнувши одна одній.

Бабуся Віра і бабуся Таня стали подругами. Їх об’єднувало багато чого. А особливо – онуки. І тільки найсвітліша надія на щастя молодої сім’ї…

КІНЕЦЬ.