Надя допомогла свекрусі прибрати зі столу після поминок. – Як же їй зараз важко. В один рік втратити і сина і чоловіка, – подумала вона і підійшла до Маргарити Петрівни. – Нам з Андрійком вже пора додому, – сказала невістка і пішла в кімнату за сином. – Андрійку, ходімо додому, – сказала Надя до сина. Андрійко був дуже сумний. – Що сталося, – занепокоїлася жінка. Син кинувся до мами обійняв, і щось шепнув на вухо. – Як вона посміла! – раптом вигукнула Надя

 

У хаті стояла тиша. Всі розійшлися, залишилися тільки дві близькі подруги Маргарити Петрівни, які прибирали зі столів і мили посуд на кухні, зрідка перемовляючись пошепки.

Маргарита Петрівна, вся в чорному, сиділа за спорожнілим столом.

– Ось ми з тобою і обидві вдови, Надю, – тихо сказала вона і низько схилила голову.

Надя взяла її долоню обома руками, потім несподівано обняла за плечі і притулила до себе. Маргарита Петрівна, враз ослабнувши, гірко заплакала.

У Наді не було по-справжньому теплих і близьких стосунків зі свекрухою, так, рівно-родинні, без конфліктів, без сварок. Але зараз Надя зазнала такої жалості до цієї жінки, що на хвилину забула про власну біду. За якихось п’ять років втратити і чоловіка, і єдиного сина.

Батьки Надіного чоловіка жили у приватному секторі, поминки по Сергію влаштували там. Столи просто у дворі накрили. Подруги Маргарити Петрівни зі скорботними обличчями з’явилися на ганку. Глянули на Маргариту Петрівну. Одна з них звернулася до Надії:

– Ми там все вимили, Надю. Чоловіки завтра прийдуть, допоможуть столи та лави прибрати. Будемо вже йти, залишайтеся з богом.

І, кинувши сумний погляд на подругу, обидві пішли.

– Маргарита Петрівно, ходімо до хати.

Андрійко спав у дальній маленькій кімнаті. Декілька днів вони поживуть зі свекрухою. Надя переживала за неї, але та виявилася міцнішою, ніж Надя думала. Сама вона ніби завжди була внутрішньо готова до такого. Коли чоловік щодня з ранку до вечора за кермом знаєш, що на дорозі будь-що може статися.

На другий день, як годиться, знову сходили на могилку.

– Мабуть, завтра додому поїдемо з Андрійком, Маргарито Петрівно.

– Так скоро? Пожили б ще.

Її очі знову зволожилися.

– На роботу мені незручно діставатися.

Надю відпустили на кілька днів.

Вранці за чаєм Маргарита Петрівна спантеличила невістку.

– Я ось що подумала, Надю. Може, вам із Андрійком до мене переїхати? Великий будинок. На городі все своє можна вирощувати. Чого кожній поодинці у своєму кутку сидіти? Будинок тепер все одно вам з Андрійком дістанеться, так і жили б. А квартиру здавати можна, все-таки гроші не зайва. Адже без зарплати Сергія тепер…

Надя в роздумах пила чай.

– Я подумаю, Маргарита Петрівно.

Їй зовсім не хотілося жити в одному будинку зі свекрухою, займатися городом. І тим більше здавати з любов’ю облаштовану їх із Сергієм квартиру. Але й ображати Маргариту Петрівну різкою відмовою теж не хотілося.

– Подумай, Надю, тільки не тягни.

Тут Наді спала на думку одна, як їй здалося, вдала думка, як м’якше обійти це питання. Вона знала, що Маргарита Петрівна дуже любить онука.

– Маргарита Петрівна, дитячий садок Андрійка скоро закриють на чотири тижні, як зазвичай це влітку робиться. Звичайно, буде чергова група, але, самі розумієте, у такій ситуації, з незнайомими дітьми… У Андрійка зараз таке пережиття, я досі не зрозумію, як він сприйняв, що батька більше нема…

– Звичайно, Надю, нехай живе в мене. Тут хоч повітря свіже.

– А по п’ятницях забиратиму на вихідні.

– А навіщо туди-сюди? Тиждень працюй, у себе живи, а на вихідні у нас залишайся.

– Гаразд, там побачимо, – слабо посміхнулася Надя.

– Так ти його одразу і залишай у мене. Бог із ним, із цим садом. Скільки днів до закриття залишилося?

Надя розгубилася.

– Ну добре. Тільки в нього тут зовсім нема речей. Я тоді ввечері завезу.

Андрійко, здавалося, навіть зрадів, що залишається у бабусі, і Надя поїхала, відчувши полегшення.

Звісно, ​​на вихідні вона залишалася у будинку Маргарити Петрівни, не могла відмовити, переживала щоб не образити. Дитячий садок, нарешті, запрацював у звичайному режимі, але не встиг Андрійко відходити туди і кілька днів, як занедужав. Надя просиділа з ним, потім Андрійко ходив у садок два тижні і знову занедужав. Зрозуміло, що від переживань.

– Маргарита Петрівно, допоможіть. – Наді довелося зателефонувати свекрусі. – На роботі висловили невдоволення, мовляв, перегинаєш вже з відпустками. Може, посидіть із Андрійком? Мені зараз втрачати роботу ніяк не можна, самі розумієте.

– Як не допомогти, Надю.

– Дякую, Маргарито Петрівно, беріть таксі, я оплачу.

– Ох, ні, Надю, щодня їздити туди-сюди у мене сил не вистачить. А таксі дорого.

– То поживіть у нас.

– Ні, люба, мені звичніше в себе, та й Андрійку на свіжому швидше стане краще, так що вези його до мене і ні про що не турбуйся.

Довелося Наді збирати речі, та на таксі везти сина до Маргарити Петрівни.

– Надю, ти над моєю пропозицією подумала?

Надя на секунду забарилася з відповіддю.

– Якщо чесно, навіть і подумати ніколи не було.

Свекруха, не дивлячись на Надю, підібгала губи і похитала головою.

Цього разу Андрійку справді швидко стало краще і він ходив у садок вже три тижні, як трапилася нова біда. Надю тимчасово перевели на інший об’єкт. Він був далеко, і Надя не встигала забрати Андрійка з садка. Знову довелося просити допомоги у Маргарити Петрівни.

– А може, Андрійку взагалі до садка не ходити?

– Ні, Маргарито Петрівно, це останній рік перед школою, він дуже важливий.

Спочатку Надя забирала сина від свекрухи щодня, потім Маргарита Петрівна запропонувала:

– Хай Андрійко у мене живе на тижні.

Надя згнітившись погодилася. Справді, виходило так, що додому вони добиралися вже пізно, Надя втомлювалася, Андрійка теж вимотували ці роз’їзди.

У п’ятницю Надя приїхала за сином. Андрійко, побачивши її, раптом насупився.

– Андрійко, ти що?

Андрійко глянув на матір спідлоба і відвернувся, насупивши брови і надувши губи.

– Андрій, збирайся, поїхали, ти що?

– Не хочу додому, – тихо промовив Андрійко.

Надя була здивована такою раптовою зміною, зазвичай син чекав на неї і з радістю їхав додому.

– Маргарита Петрівно, що відбувається?

Свекруха не зводила на Надю очей. Вона дивилася на Андрійка, наче розмовляла з ним поглядом. Надя сіла поруч із сином, взяла його руку до своєї.

– Андрійко, пора додому.

Андрійко вперто мотав головою.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩