Через село проходила досить жвава автомобільна дорога. Вдень сонце так припікало, що плавилася смола на асфальті. На вечір все нарешті затихло.

Вряди годи проїжджало поодиноке авто, стих гавкіт собак і на село опустилася довгожданна прохолода. Нарешті палюче серпневе сонце опустилося за горизонт і можна було зітхнути з полегшенням.

В таку спеку баба Катря завжди готувала в літній кухні, щоб в хаті не було спекотно. Цілий день вона провозилася із закрутками на зиму і от нарешті на вечір, неспішно, повільно переставляючи натруджені ноги, вирушила до хати. Закрила декілька баночок помідорів, огірків та малинового варення.

“Варення буде Юлечці, вона любить, – міркувала вона. – Все досить на сьогодні, і так багато зробила… Не той вже вік…”

Катерина Петрівна зайшла в хату і тяжко зітхнула. Кожного літа приїздить до неї донька Юлечка, і чоловіка бере в село з собою у відпустку. Хоч і не надовго, на тиждень півтора, але все ж… І знову сваритиметься, як і кожного літа:

“Мамо, ну навіщо, ну ти що! Воно ж усе зараз продається і на базарі і в супермаркетах. Там взагалі ті закрутки круглий рік є. А ти й далі продовжуєш крутити. Ну навіщо?!.”

Та з пустими руками все ж ніколи не їхала.

Частенько баба Катря сиділа біля вікна і згадувала молодість, згадувала свого чоловіка Миколу, Юлечку маленькою… Вона дуже скучала за донькою…

Донька не раз кликала її переїхати до себе у місто і в такі миті спогадів, Катерина Петрівна вже готова була погодитися на все, аби бути поряд з донькою.

Та вона ніяк не могла зважитися, хоч і квартира в доньки простора і всім би вистачило місця, та щось було таке, щось загадкове, що тримало її в рідній оселі. Баба Катря цього описати словами не могла…

Це ж рідне, своє… Як же без цього всього бути? Без запаху землі після дощу, без оцієї вечірньої прохолоди, без ароматів трав і квітів у полі та свіжоскошеної трави і вже підсохшого сіна…

Юля тільки хитала головою. Мати ніяк не могла зібратися, наважитися на переїзд. Все відкладала і відкладала…

Баба Катря встала, повідкривала трохи вікна, що зайшло свіже повітря, швиденько повечеряла і за звичкою тихенько підійшла до кута, де в неї стояли ікони і прочитала молитви.

-Діва Марія, матір Божа, дай нам всім здоров’я і мені грішній і донечці Юлечці і її чоловіку Сергію. Нехай у них все буде добре… Тільки діток Господь не дав.. Ну вже пізно тепер…

Баба Катря важко зітхнула…

Несподівано з вікна долинули голоси, якась сварка, дивні звуки. Голоси лунали від сусідів. Катерина Петрівна швиденько пішла на двір…

По сусідству жила давня подруга Баби Катрі – Іванівна. Та у минулому році її не стало і діти швиденько продали її стареньку хату разом із землею, якимось немісцевим.

Нові сусіди полюбляли гульбанити. Причому і чоловік і жінка. Катерині Петрівні вони одразу не сподобалися. Що не день, то сварки, гулянки і тому подібне. Шкода було бабі Катрі тільки дитину, донечку їхню. Маленька ще, тільки в школу мала би йти…

Баба Катря пройшлася по подвір’ю. Як же добре вночі на вулиці… Прохолодно, свіже повітря. Вона підійшла до воріт. На старенькій лавочці сиділа худенька дівчинка.

-Що знову вони?..

-Так, знову… Дівчинка витерла очі маленькою долонькою…

-Ну ти чого… Ідемо в хату, що будеш тут сама сидіти. В мене і смачненьке щось є.

-Ні, ні зараз все заспокоїться та й піду я…

-А як тебе звуть? Ходімо, дитино, ходімо…

-Я Іра…

Баба Катря задумалася. Її маму також Іра було звати.

-Ходімо, Ірочко. Хоч ти в гості зайдеш, а то сама я на старості років, нуджуся. Я баба Катря.

Дитина недовірливо подивилася на стареньку. Вона раніше жила з бабусею… Баба Катря на неї схожа. У бабусі було добре… Тихо.. А потім її не стало і вона змушена була переїхати жити до мами та вітчима.

-Моя мама хороша… От тільки як… Дівчинка сумно похитала головою.

Баба Катря насипала дівчинці тарілку смачного, свіженького супу, поставила млинці з повидлом. В хаті у неї було тихо й затишно. Іринка наїлася, почав брати сон…

-Бабусю, я мабуть піду вже… Дуже вам дякую…

-Дитино, ну чого ти… Ось зараз постелю тобі та й лягай поспи. Ніхто з них мабуть і не помітить, що ти не вдома…

Баба Катря сумно подивилася на Іринку. Дівчинка схвально кивнула.

Від того дня Іринка стала частою гостею в баби Катрі. А та тільки й рада була. Іринка їй дуже подобалася. Дивувалася баба Катря, як у таких батьків, виросла така гарненька, тихенька і працьовита дитина.

Зятеві баби Катрі з донькою також Іринка дуже сподобалася. Юля дивилася на дівчинку і сумно зітхала…

Гостювали вони не довго. Тільки ніби приїхали, а вже знову назад збираються. Баба Катря зі сльозами на очах проводжала доньку…

Так і жили вони двоє з Іринкою. Вдома дівчинка майже не бувала.

Минали дні за днями. Ось уже й осінь, дощі. Баба Катря робила з нею уроки, вони дивилися мультики по телевізору, ліпили вареники…

Ось так, непомітно і зима вже на порозі… Сніг. Замело все…

Прокинулася баба Катря якось рано і хотіла напекти пиріжків, побалувати дитину смачненьким. Мусила йти в магазин – борошно закінчилося.

Там і зустріла Іринкину матір. Знову купує… Знову чекай сварок…

Вирішила баба Катря присоромити трохи її:

-Ти б хоч про дитину подумала Лесю… Хай вже себе не шкода. Купила б хліба, дитині шоколадку якусь, цукерки…

-А це не твоє діло, так що йди і не розказуй тут мені! На себе дивися!

Катерина Петрівна знову сумно похитала головою:

-На допомогу Іринчину за батька гуляєш…

-Не твоя справа!

Під вечір хтось тихенько постукав у двері. На порозі стояла Іринка зі шкільним рюкзачком в руках.

-Знову, маленька? Ну заходь, заходь…

-Знову… Мені зранку до школи. Можна у тебе побути?..

-Звичайно. Ходи, ходи…

В ту ніч баба Катря прокинулася від якогось дивного світла на вулиці. Глянула у вікно і застигла… Так і є… Сусідський будинок…

Баба Катря накинула пальто, вискочила на вулицю. Повиходили і всі сусіди, понабирали води. От тільки вода вже була ні до чого…

З батьками Іринки все було добре хоча б..

Іринка вибігла з хати баби Катрі і кинулася до матері… Та забрала її і десь пішла разом із чоловіком…

Через кілька днів подзвонила дочка:

-Як у тебе справи, мамо?

-Ой не питай… Іринку відвезли в дитячий будинок… Не залишили її з такими батьками. Тут таке трапилося.. Баба Катря витерла хусткою очі.

-Юлю, я навіть не знаю, як тобі сказати…

-Що таке, мамо?

-Юлічко, а може б я… Може б ми…

-Ми вже думали про це, мамо. Так, ми вирішили взяти Іринку до себе… Якщо вийде звісно…

Пройшло два місяці і папери були оформлені. Баба Катря, Іринка та її нові батьки – Юля й Сергій почали нове життя в місті… Усі разом…