Надії на очі попався незнайомий почерк… начебто й не збиралася, а прочитала: «Розписка. Якщо дізнаюся, що ношу дитину, то нічого пред’являти Юркові Кузьменко не буду. Света»

— Петре, а де твої штани?
— Які?
— Ну робочі… куди закинув?
— А-аа, так на грубці ж… прати чи що зібралася?
— Зібралася, а зібрати не можу. Куртку Юрка не можу знайти…
— Так він у ній пішов.
— Ні, він в іншій пішов. Ось усе зібрала, куртку його знайти не можу… ох, мужики, вічно з вами морока, порозкидаєте речі, а мені збирай.
— На-а-адю, ну що ти завелася? Було б через що, подумаєш, цього разу не випереш, стеля чи що, через це впаде?
Петро і Надя Кузьменки жили дружно. Старша донька Наталя п’ять років як заміжня, онука підростає. Ну, а Юрко в десятому класі. Самі Кузьменки міцні обидва, але зростом невисокі. А ось син… Син Юрій до десятого класу за комплекцією як дорослий мужик: і зростом, і силою Бог не обділив. Та й обличчям гарний, – не помітили батьки, як хлопець, немов верба, виріс.
— Ну що, знайшла? – запитує Петро.
— Та знайшла, ну б вас, закинете куди не попадя, а мені шукай. – Надія перевіряла кишені, щоб чогось зайвого в прання не кинути.
А то ж бувало й так: не перевіриш кишені, а там купюра може виявитися. Був випадок, як бабуся Петра (це ще в сімдесятих було) випрала червонець – на ті часи чималі грошенята. А нині ж нові гроші, – кінець дев’яностих на дворі, скоро двохтисячний настане.
Вивертає кишені Надія, дріб’язок увесь вигребла, якісь болтики знайшла, батарейка завалялася – ну, суто хлоп’ячий набір у куртці сина.
— Юра-аа, – чують Кузьменки дівочий голосок під вікнами. Тиша. Потім знову: – Юра-ааа…
— Ну глянь ти, чуєш, Юрка кличуть, – підказує Петро.
Надія до віконця, а там Людка, донька продавчині Тамари Ігнатенко.
— Немає його вдома, – відчинивши вікно, повідомляє Надія.
— А коли буде? – запитує дівчисько.
— Та прийде до вечора… а ти чого хотіла?
— Та так просто, – відповідає Людка.
— Зачастили, однако, дівчата до нашого Юрка, – каже Петро.
— Рано йому ще, – бурчить Надія, – школу нехай закінчить. Та ще ж армія, – вона важко зітхнула і серце тьохнуло, як подумала про армію. Ну а сама полізла у внутрішню кишеню, відчуває, щось напхано там, – стала діставати скручені папірці. – Оце ж назбирав макулатури, – бурчить Надія і кидає папірці до печі.
А одну так і дістала розгорнутою, а там написано щось. Надії на очі попався незнайомий почерк… начебто й не збиралася, а прочитала: «Розписка. Якщо дізнаюся, що ношу дитину, то нічого пред’являти Юркові Кузьменко не буду. Света»
— Це що ще таке? – бурмоче Надія і перечитує розписку. У голові починає прояснюватися, що до чого. Вона піднімає решту папірців, розгортає і читає такі самі розписки, але іншим почерком написані і вже інші імена бачить.
Надія, обімлівши, нарахувала п’ять розписок, і імена всі різні. І всі клялися, що претензій пред’являти не будуть, якщо раптом настане вийде малятко.
— Пе-е-етро, Пе-еетя, – кличе Надія осиплим від жаху голосом.
— Ну що там ще сталося? Пралка чи що, не працює?
— Та яка в біса пралка? Ти глянь, що тут написано… це що, наш Юрко чи що…
Петро читає розписки, переглядається з дружиною.
— А може це не його?
— А чиє? Твоє чи що?
— Та ти що несеш? Тут он підпис і прізвище: Олена Левченко… це ж донька нашого ветеринара… вона ж із Юрком в одному класі вчиться…
До Петра нарешті дійшло і він почервонів від злості. – оце так справи! Це що ж виходить… це він з ними… з усіма…
— А-а-а, зрозумів… а я що кажу? Я теж саме і кажу, – заплакала Надія і руки затряслися. – Ти глянь, тут п’ять розписок, це Юрко з усіма ними чи що… коли ж ми сина прогледіли?
— А може він це… ну може бачив якийсь раз, як ми з тобою… – Петро почервонів ще більше.
Надія від обурення замахнулася на чоловіка рушником. – Не вигадуй, коли таке було… вже ми й так нишком… мовчу й не смію слово мовити…
— Тоді де ж він, падлюка отакий навчився? – заричав Петро, трясучись розписками. – Це якого-такого «кіна» надивився… ах ти… самець такий…
— Що ж робити, Петре? Розписки ці, що просто папірці… трапиться щось, так і принесуть нам усі його подружки в подолі… що робити ж будемо?
Надія забула, що затіяла прання. Петро сів за стіл і став нервово стукати кісточками пальців по ньому.
— Та не барабань ти так, а то як по мізках прямо, і так тяжко…
— Що робити, питаєш? – повторив Петро. – Дочекаємося нашого «самця» і розберемося.
Юрко з’явився години за дві. До цього часу Петро і Надія «випустили пару», і можна було хоча б знайти сили поговорити.
— Це що? – запитав Петро і вказав на розписки.
– Це звідки?
Юрко одразу почервонів.
– А це де знайшли?
— У куртці твоїй знайшли! – Петро схопив розписки і почав трясти перед носом сина, хоча син був уже вищим на зріст. – Ти що, вирішив нам онуків завчасно наробити?
— Тату, ну що ти, які онуки… там же все написано…
— Юро, ти хоч розумієш, що всі ці папірці тільки для туалету годяться? – запитала Надія, ледь стримуючись. Багато хотіла сказати синові, але думки плуталися, слова забувалися.
— Ні, ну а що, вони ж самі… вони самі просили… ну на кшталт того, що зі мною… а я взяв і розписку попросив, там же підпис…
— Підпис, кажеш? – запитав Петро і піднявся. – Там печатки не вистачає, то я тобі її зараз поставлю: Петро замахнувся і «пригостив» сина ременем.
Юрко відскочив убік і обурено закричав: – Вони ж самі просили! Розписки ж є…
Тут прийшла мати Петра Анастасія Степанівна і застала момент покарання. Розкинувши руки в сторони, кинулася на сина. – Залиш дитя! Зовсім з розуму зійшов, чи що? Чого на Юрчика кидаєшся?
— Забирайся, мати, не заважай! Поки ти його молочком від улюбленої корівки поїла, у нього в штанях он що виросло… і він цим чимось всіх дівок запліднив…
— Ну що ти, звідки всіх? – образливо сказав Юрко.
— А що, хіба не всіх? – запитала Надія. – А чого ж так? Не встиг чи що… га? Чи може це не всі розписки?
—-Та все це розписки… не було більше нікого.
— Та що у вас тут сталося? – заволала Анастасія Степанівна. – На вас обличчя немає… а Юрочка, радість моя ненаглядна, краса моя, зблід як…
—- Ага, спочатку почервонів, а потім зблід, візьми його біс… бабій…
— Юро, от скажи, хто така Марина? – трохи заспокоївшись, запитала Надія.
— Ага, вам скажи, батько знову з ременем кинеться…
— Не кинеться, толку тепер ременем махати, – заспокоїла Надія.
Усі четверо сіли за стіл. Юрко сидів, опустивши голову, боячись поглянути на батьків.
– Марина… це… ну це…. Іваненко Маринка…
— Матінко моя, – ахнула Надія, – так їй начебто вісімнадцять стукнуло, старша за тебе конячка… це як же… ти ж молодший, тобі ж шістнадцять ще…
— Ну-у-ууу, вона сама підійшла на танцях у клубі, сама запропонувала… ну що я винен чи що, якщо вони самі… зі мною хотіли…
— А ти розписку попросив, – єхидно сказав Петро.
— Ну так, попросив… підстрахуватися вирішив…
— Тьху, страховик чортів… а з їхніх батьків теж розписки взяв? І як тобі таке на думку спало? – знову скипів Петро.
– Хоча, чого я… не тією головою ти думав…
— А Света…
— Ну це Свєтка Сиза…
— А сьогодні Людка приходила, кликала тебе…
Юрко знову почервонів.
– Ну я ж казав…. додому не приходити… та й узагалі, Людка не моя…
— А чия?
— Не знаю.
У цей час камінчик стукнув у вікно. Юрко подивився і хотів піднятися.
— Сидіти! – Наказав батько, сам встав і відчинив вікно.
– Не вийде він… і щоб духу твого тут не було… йди, уроки вчи!
Анастісія Степанівна, зрозумівши, у чому річ, стукнула себе худорлявою рукою в груди. – Ой, лихо яке, ой дівки… куди ж, занапастять хлопченя. Та хіба ж Юрочка винен, та він у нас краса ненаглядна, ох ці дівки…
— Мамо, перестаньте голосити! – Зупинила Надія.
– Треба думати, що далі робити… того й дивися, прийдуть із претензією…
Петро стукнув кулаком по столу: задзвеніла цукорниця, скрикнула Анастасія Степанівна, здригнулися Надія і Юрко.
– А якщо прийдуть… одружимо… ось так… І ніякого йому навчання… раз в штанях виросло, нехай одружується… і в скотарі нехай іде гній кидати… і нехай сам годує сім’ю. Як тобі такий розклад, синку?
Юрко зітхнув і знову опустив голову. У скотарі йти не хотілося, він хотів на механіка вчитися, а про одруження взагалі не думав.
— Я більше не буду, – пробурмотів він.
— Ну-ну, подивимося. – Сказав батько. – Коротше так, зі школи відразу додому. Удома по господарству вправляєшся, потім за уроки. Ніяких дівок, ніяких розписок до самої армії…
— Петрику, а раптом хто-небудь, – Надія показала на розписки, – раптом хто-небудь…
— Одружуємо тоді й усе! – Розпорядився Петро.
Уже після того, як Анастасія Степанівна пішла, як і раніше жаліючи онука, Кузьменки знову посадили сина за стіл і довго вели розмови про вчинок, який його зовсім не прикрашає.
Надія червоніла, не знаючи, як поговорити на делікатну тему, і врешті-решт вийшлаз кухні. Петро теж пихтів, роздмухував ніздрі, надаючи значущості події, що сталася, і як міг розповідав про наслідки та відповідальність.
Юрко осмілів і під кінець розмови навіть дорікнув: – Раніше треба було бесіди проводити.
Наступні півроку Кузьменки жили в страху, придивляючись до місцевих дівчат, чи не з’явився в когось живіт. Особливу увагу приділяли всім, хто залишив розписки.
Але все було тихо. Ніхто нічого не предʼявив, і Юрко благополучно закінчив школу, пішов в армію.
За місяць до Кузьменків прийшла Люда, його однокласниця (це та, яка Юрка тоді кликала), і попросила Юркову адресу. Кузьменки вже не боялися, тому спокійно показали конверт, вирішивши, що Люда якраз одна з тих, хто розписки писав. «Нехай пише, – вирішили батьки, – все веселіше синові буде… там, адже не мед».
***
Коли Юрко повернувся, того ж дня поїхав на мотоциклі до Людмили. Надія і Петро, зворушені поверненням сина, не стали моралі читати, – виріс давно, сам нехай думає.
Через два місяці Юрій оголосив, що одружується з Людмилою. А ще зізнався, що Люда якраз та дівчина, якій він подобався з восьмого класу, але ніяких розписок вона не писала, бо нічого, абсолютно нічого, нічогісінько в них не було. І вона єдина, хто написав йому в армію і листи надсилала до самого кінця служби.
КІНЕЦЬ.