Нещодавно Надія з Віктором відзначили перлинове весілля. Багато гостей не запрошували: зробили вечерю для найближчих та своєї родини.

Після чаю з тортом Олена, невістка, разом із донькою «молодят» зголосилася допомогти прибрати посуд зі столу. А потім вони сіли на кухні чайку попити, і поки чоловіки грали в шахи, влаштували жіночі посиденьки.

– Тридцять років разом, більше ніж півжиття, – задумливо сказала невістка, яка лише півроку як заміж вийшла за сина сьогоднішньої «нареченої». – Пощастило вам із Віктором Петровичем, таке враження, що ви жодного разу не посварилися…

Свекруха здивовано підняла брову.

– Ну, маю на увазі – серйозно, по-справжньому, – продовжила Олена. – Щоб гучно закривати двері, йти до мами, подавати на розлучення…

– Чого не було, того не було, – усміхнулася Надія Василівна. – Розлучатися ми і справді жодного разу не збиралися, а сварки спочатку траплялися, звичайно. Через всяку нісенітницю, як і всі молоді. Розпорошилося все це як дим. А ось до весілля було у нас непорозуміння. Або випробування – це як подивитися. Могли й не одружитися.

– Розкажіть, – захоплено вигукнула невістка.

…Вперше Віктор побачив Надію у хімчистці: він приніс здавати костюм, вона працювала приймальницею. А коли прийшов забирати його, робочий день підбігав до кінця, він і запропонував проводити симпатичну дівчину додому. Про що вони тоді говорили? Та хто ж згадає через стільки років! Але з Віктором було цікаво – настільки, що Надя не могла дочекатися наступного побачення.

Віктор призначав зустрічі майже щовечора. Запрошував у кіно, у парк, на концерти місцевої філармонії та заїжджих артистів, у вихідні вибиралися на пікнік із його друзями. Дедалі більше часу проводили разом, дедалі важче розлучалися.

Коли у мами Віктора був день народження, він запросив Надю зі словами:

– Якщо ти прийдеш, це буде мамі найкращий подарунок.

Звісно, ​​Надя, пішла знайомитись. Потім її батько зібрався заливати фундамент на дачі, а Віктор запропонував допомогу – сказав, що вміє замішувати бетон.

Всім довкола було зрозуміло: справа йде до ЗАГСу. Зрештою, Надія вирішила – була не була! І якось у п’ятницю після чергового кіносеансу запросила Віктора зайти на чай. І було куди: бабуся після виходу на пенсію переїхала жити в село, і дозволила Наді жити у своїй квартирі.

Все там було крихітне: одна кімната (хоч і з балконом), кухня в п’ять метрів, ванна разом із туалетом, коридор містив лише вішалку на стіні. Але всеодно! На той час це здавалося розкішшю – окреме житло.

Того вечора Віктор вперше переступив поріг її квартири. Надя, соромлячись, запросила його до кімнати, сказала:

– Розташовуйся, будт як удома. А я піду чайник поставлю.

Думала дати йому час освоїтися, озирнутися. Що приховувати, хотілося, щоб побачив, оцінив, як у неї затишно, чистенько, як гарно.

Віктор старався її зупинити – не до чаю, інші бажання були в ньго. Він став відмовлятися від частування, не відпускав Надю на кухню, але все ж таки вона вислизнула до плити. Повернулася швидко – і десяти хвилин не минуло – а Віктор якось дивно поводився. Він сидів розгублений, і, здається, забув, що ось щойно навіть на секунду не відпускав Надю від себе.

Посидів, помовчав і каже:

– Додому мені час. Піду.

Надя розгубилася. Не тримати ж його справді? Якось не змогла вона сказати, щось на кшталт: «Завтра ж субота міг би й залишитися».

Наступного дня, з самого ранку, Віктор зателефонував, скасував зустріч – сказав, що занедужав. Дівчина душою відчула – обманює, уникає її.

Запропонувала привезти меду та малини, той:

– Дякую, не треба. Відлежуся.

І голос нормальний зовсім, на занедужаний не схожий.

Два дні – суботу та неділю – Надія не знаходила собі місця. Все думала: Що сталося? Що зробила не так? Щоб заспокоїтися, почала прибирати в квартирі: перебирала всі полички, перемила посуд із серванту, випрала штори. Ось коли їх знімала, глянула на балкон та… все зрозуміла.

У бабусі Наді була давня подруга, сусідка Ніна Петрівна. Перед тим, як її не стало, вона довго нездужала, бабуся по-сусідськи допомагала, щодня ходила: і погодує, і втішить, і прибере, якщо треба. Коли сил у Петрівни не залишилося зовсім, син змайстрував для неї спеціальне крісло, щоб старенькій було легше справлти свої потреби.

Після того як Петрівни не стало, сімейство переїхало в інше місто. Вони багато залишили на згадку родичам, не забули і про друзів-сусідів. Бабусі дістався годинник з зозулею і чайний сервіз… І вона ж сама попросила цей стілець – про всяк випадок.

Про що міг подумати молодий хлопець, побачивши таку конструкцію на балконі?

Та все що завгодно.

Надя того ж дня зателефонувала до бабусі. Ледве не плачучи, розповіла про свою біду:

– Потрібний був тобі цей безглуздий стільець? Навіщо? Через нього мене Віктор покинув.

– Ну і радій, – «втішила» бабуся, – гріш ціна тому хлопцю! Запереживав… Пішов… Було б через що плакати!

Надія розуміла: сто разів права бабуся, правду каже. Тільки легше від цього не стало. Навпаки, ще образливіше. То намилуватися не міг, руки цілував, а тут аж побіг і навіть нічого не спитав. Як так?

А Віктор у понеділок вранці, ще до роботи, подзвонив їй і сказав:

– Візьми із собою паспорт. Я домовився – можемо сьогодні розписатися. А значить, будемо разом попри все! І все переживемо – і погане, і гарне…

Він справді вирішив, що Надя серйозно нездужає. І поспішив зробити пропозицію руки та серця. Ось такий спогад за 30 років.