– Надійко, привіт! – Інна давно не бачила подругу і дуже зраділа зустрічі. – Чудово виглядаєш – погарнішала, посвіжішала.

– Привіт Любо. Та я лише вчора із санаторію приїхала. Чудово відпочила: процедури, повітря, тиша…

– Класно. І твій відпустив? Пам’ятайте, ти в нього все життя дозволу питала, щоб із дому вийти.

– Так, було таке. Тільки це в минулому. Тепер я живу, як хочу.

– Що розлучилася?

– Ні. Просто змінила тактику.

– Розкажеш?

– Давай у кафе зайдемо, посидимо. Там і розповім…

…Заміж Надія вийшла, як ведеться, з великого кохання. Дівчина не сумнівалася, що Борис зробить її щасливою.

Коли спільні знайомі попереджали, що її обранець – норовлива, складна людина, Надія лише відмахувалася:

– Заздріть мовчки. Борюсик – не такий. Ви погано знаєте його.

Виявилося, що погано знала Бориса саме вона.

Проблеми почалися невдовзі після весілля. Те, що його статус змінився, не вплинуло на Бориса. На превеликий подив Надії, він продовжував жити так, ніби він зовсім вільний. Зустрічі з друзями, раптові зникнення чоловік вважав само собою зрозумілими.

Навіть народження дитини нічого не змінило. Навпаки: Борис відчув себе повновладним господарем. Дружину поставив у жорсткі рамки: ти – моя, повинна підкорятися і не приймати рішень сама, доки я не дозволю.

Гуляти? Щось собі купити? Запросити подругу в гості? З’їздити до батьків? На все була одна відповідь: ні. Вона мала сидіти вдома, займатися сином, побутом і служити чоловічку, коли він прийде додому.

Якщо прийде…

Перший раз про те, що чоловік їй зраджує, Надія дізналася, будучи вагітною.

Плакала, намагалася порозумітися, але він відразу припинив потік її обурення:

– Значить так. Ти моя дружина, я тебе забезпечую (він дуже добре заробляв), решта тебе не стосується. Я чоловік. Маю право чинити так, як вважаю за потрібне. Не подобається – можеш бути вільною.

“Бути вільною” Надя була не готова. Вона любила Бориса, думала, що це вона винна у тому, що стосунки із чоловіком не складаються. Та й іти їй не було куди. Батьки навряд чи підтримали б її, якби вона так скоро вирішила розлучитися.

До того ж незабаром мала народитися дитина. А що потім? Як і на що жити?

Словом, Надія нічого не робила і вірила, що все зміниться з появою малюка.

Не змінилося. Стало лише гірше.

Якось під Новий рік Борис пішов гульбанити на цілий тиждень. Надія залишилася одна із сином. Без грошей, без продуктів. Вона знала, де лежать гроші, але взяти їх без дозволу Бориса не наважилася. Знала: це скінчиться сваркою.

Борис з’явився аж на старе Різдво, як ні в чому не бувало. Навіть не вибачився.

Надія теж промовчала.

Тільки розплакалася.

– Що трапилося? – запитав чоловік, когось не стало, чи що?

– Ні, – відповіла вона. – Тихо не стає мене…

Так вони й жили. Майже десять років! Він – у своє задоволення, вона – у домашніх справах, турботі про сина та переживання. Але найгірше: вона продовжувала його любити.

Борис не змінювався. Як і раніше, зникав на кілька днів без попередження, гуляв з друзями, найчастіше в ресторані, зраджував практично відкрито.

Надія все це бачила, знала, але вже ніяк не реагувала: жила як жила, внутрішньо відгородившись від постійної напруги і того, що відбувається довкола.

Все змінилося в одну мить.

За три дні до 8 березня Борис, як він сказав, поїхав у відрядження.

Березень того року був холодний. У будинку, де вони жили, тріснув опалювальний котел.

Надія почала дзвонити чоловікові, вона не знала, що робити. Але телефон не відповідав. Він був просто вимкнений.

І вона, розуміючи, що Борис не передзвонить, взяла все в свої руки. Знайшла гроші, зварювальників і врятувала будинок від замерзання.

І все це крізь сльози – серце просто не витримувало від образи, що в критичний момент чоловік виявився будь-де, але тільки не вдома.

Борис з’явився після свята: пом’ятий, сонний з огидним запахом біленької.

– І що ти? – Інна слухала подругу дуже уважно.

– Подивилася на нього і раптом зрозуміла: я його не люблю. Як відняло.

Однак, влаштовувати сцени, подавати на розлучення або йти з дому я не стала.

Подумала: з якого дива? Чому я маю залишати себе і сина без життя в достатку?

А як же ж мої нерви, емоції, переживання? Вони що, нічого не варті? Варті! Тому я з повним правом можу і житиму на те, що Борис заробив.

– Тобто ти вирішила залишитись, терпіти все це заради грошей?

– Терпіти? Ні. Заради грошей? Так.

– Вийшло?

– Як бачиш, – Надія посміхнулася. – Я докорінно змінила свою поведінку. Перестала йому в очі заглядати, побажання виконувати, питати дозволу. Не реагувала, коли він приходив з роботи.

– Це як?

– Раніше: тільки замок клацне, я бігла назустріч, стіл накривала. Готувала щоранку, щоб він їв свіженьке. Тепер: він прийшов, я – нуль уваги. Він на кухню – там учорашня їжа. Він галасувати, мовляв, чого сидиш, давай годуй мене. А я: вибач, я зайнята, любий, розігрій сам…

– А він? Не обурювався? Міг же і сваритися.

– Ні, до цього справа не доходила. Галасував, обурювався – так. А потім, голод же ж не тітка, йшов на кухню. Годує сам себе і сидить насупившись. Згодом навіть вареники варити навчився, коли я взагалі нічого не готувала.

– А сина чим годувала?

– Не сміши мене. Доставка у нас чудово працює.

– Ясно. Тільки не віриться, що Борис так легко змирився.

– Він і не змирився. Живе, як жив. Тільки тепер йому мало цього. Постійно ниє, що я його не люблю, що живу з ним заради грошей.

– А чого він хотів?

– Ось і я говорю: де ти раніше був? Коли кохала, чекала, сподівалася? Тобі було однаково. Тепер і мені байдуже.

Якось він у лікарню потрапив. Впевнена: чекав, що я трястимуся над ним, як завжди, а я – ні. Жодного разу до нього не сходила. А коли повернувся, глянула на нього, як він колись на мене і недбало сказала:

– А, це ти… Привіт.

І пішла у свою кімнату.

– Сварку влаштував?

– Ні. Прийняв як належне… Тільки знітився… Наче згасло в ньому щось…

– Так йому й треба. А як же ж гроші? Гроші дає?

– Не повіриш: дуже щедрим став. Скільки не попрошу, стільки й дає. Нещодавно картку на мене оформив, хоч я й не просила.

– Може, щось зрозумів?

– Не думаю, – Надія посміхнулася. – Просто в нього розрив шаблону. Він не знає, що робити зі мною. Коли сказала, що хочу в санаторій, він сам усе зробив: гарне місце знайшов, путівку сплатив. І що найдивовижніше – дзвонив щодня, щоб дізнатися, як я почуваюся.

– А син? З ним лишила?

– У мами моєї був. Він же ж дорослий: у шостому класі вже.

– І як він на це все реагує?

– Ніяк. Борис ним ніколи не займався, то він до нього нітрохи не прив’язаний.

– Добре, а що далі?

– Далі? Далі – життя. Поки що буде так, як є. Розлучатися – не бачу сенсу. Іншого шукати? Навіщо? Він моєму синові ніколи батьком не стане. А Борис, як не крути, по крові – рідний татусь. І взагалі, я зрозуміла, що шлюб – це гойдалка. Сьогодні – так, завтра – так. Навіщо міняти шило на мило? Та й переживання, пов’язані з розлученням, мені ні до чого. Фінансово ми із сином забезпечені. Я досі не працюю. А якщо що – все нам залишиться.

– Чекаєш, коли?

– Ні в якому разі. Він нам живий потрібний і здоровий. Мусить хтось гроші заробляти.

– А як же ж кохання?

– Яке таке кохання? – розсміялася Надія. – Налюбилася я ось так. Проживемо і без нього… Тепер… І знаєш, йти треба було раніше, коли син був маленьким. Скільки разів я хотіла це зробити! Не зробила. А тепер – хай сам думає, як він зі мною спілкуватиметься… Дивно, але як тільки я брикнулася, він – одразу знітився весь, нахабство кудись зникло. А мені добре.

Цим користуватимуся на повну котушку.

Поки він не прийшов до тями.

– Думаєш, отямиться?

– Напевно. Звикне, що дружина стала іншою, і знайде віддушину на стороні.

– А якщо на розлучення подасть?

– Це навряд чи. У нього, на щастя, є одне переконання: одружуватися треба раз і назавжди.

Ще син…

І бізнес…

Бо ж доведеться ділитися. А це – не про нього.

– Так… – Інна співчутливо похитала головою.

– Цікаво, чи надовго тебе вистачить?

– Надовго. І знаєш чому? Мене все влаштовує. Буду надолужувати … Отримаю все, чого була позбавлена всі ці роки. А далі – видно буде.

– Але ж це жахливо! – вихопилося в Інни.

– Та годі тобі, – Надія встала, показуючи, що розмова закінчена.

– Усі так живуть. Як то кажуть – у кожній сімʼї свої скелети в шафі…

КІНЕЦЬ.