Гордій, живе зараз у Києві. Йому 37 років, він одружений, і ще донедавна вони з дружиною, Оленою, будували плани, багато чого відкладали «на потім», бо ж доходи в них не шикарні, та й дитинка є.

Тепер Гордій сумнівається, чи настане те «колись». Олена поїхала три місяці тому, забравши їхню доньку Марійку, до мами в Полтаву.

Познайомилися молоді люди вісім років тому на вечірці у друзів. Гордію тоді було 29, працював інженером, був уже на хорошому рахунку в місцевій IT-компанії. Олена, якій було 24 роки, тільки закінчила університет у Полтаві й приїхала до Києва за новим життям.

Гордію сподобалася життєрадісна сміхотлива дівчина, стали зустрічатися. Через рік молоді люди одружилися, винайняли затишну двокімнатну квартиру, обставили її по змозі, але все необхідне було.

Гордію здавалося, що вони будують щось міцне, своє.

Але була одна дрібниця, яку чоловік спочатку не помічав. Олена щодня дзвонила своїй мамі, Надії Василівні. Зранку — обговорити плани, вдень — поділитися, що купила, ввечері — розповісти, як минув день. Гордій жартував:

— Ти з нею частіше говориш, ніж зі мною.

— Мамі просто цікаво, вона за мене переживає, — пояснювала Олена.

Гордій не заперечував — у нього з батьками теж були теплі стосунки, хоча він і не дзвонив їм по три рази на день.

Коли Олена дізналася, що в положенні, все змінилося. Надія Василівна сама стала дзвонити частіше, надсилала списки вітамінів, поради щодо харчування, навіть книжки про виховання дітей.

Гордій намагався підтримувати дружину: ходив на курси для майбутніх батьків, вибирав візочок, фарбував стіни в дитячій.

Але кожна його порада, кожне рішення, кожен крок обговорювався з Надією Василівною.

— Мама каже, блакитний колір у дитячій занадто холодний, — сказала, наприклад, Олена, і Гордій, стримуючи роздратування, перефарбував стіни в бежевий.

— Може, самі розберемося? Твоя мама вже навіть вирішує, які пелюшки купувати, — говорив Гордій дружині, вже не приховуючи невдоволення.

— Вона просто хоче допомогти, — відповідала Олена. — Мама одна мене ростила, вона знає, як краще. Я далеко, а їй хочеться брати участь у житті майбутнього онука чи онучки.

Надія Василівна приїхала, коли Олена була на восьмому місяці. Привезла валізу дитячих речей, каструлю для супів і впевненість, що без неї молоді не впораються.

А Гордій відчув себе зайвим. Теща готувала, прибирала, але щовечора давала вказівки: як Олена має спати, що їсти, як дихати, чи гуляти сьогодні, чи погода несприятлива.

— Гордію, ти б провітрював частіше, — говорила теща. — У вас тут пильно, майбутній дитині шкідливо. Гордій кивав, але всередині вже все кипіло. З’являлися думки: а на кому він одружився? На Олені чи на її матері?

Та ж Надія Василівна наполягла, щоб Олена дала життя дитині тільки в Полтаві:

«Там лікарі знайомі, я все проконтролюю», — заявила. Гордій хотів заперечити, але Олена заплакала:

— Мені страшно тут. З мамою я буду спокійніша.

Чоловік поступився, сподіваючись, що після появи дитини все повернеться на круги своя. У Полтаві Олена залишилася на три місяці.

Гордій приїжджав щовихідних, витрачав години в дорозі, щоб побачити дружину й доньку. Спочатку його зустрічали підкреслено ласкаво, але Надія Василівна тут же робила купу зауважень: не так бере дитину, не так тримає, не так дихає поруч з малечею.

І щоразу, коли він пропонував дружині повернутися до Києва, та знаходила нові відмовки.

— Мама каже, Марійці поки краще тут, тут повітря чистіше, — повторювала вона.

Надія Василівна підтакувала:

— Ти ж зайнятий, Гордію, працюй спокійно. Ми тут даємо собі раду. І потім, ти на роботу, а Олена цілий день сама? Ти ж не жінка, ти навіть не уявляєш, як важко одній з немовлям.

Коли дружина і донька нарешті повернулися, Гордій зрадів: Олена, здалося, змогла відірватися від маминої опіки. Але нічого до пуття не змінилося.

Дружина дзвонила мамі з будь-якого приводу: Марійці жарко? Мама скаже, що вдягти. Гордій купив іграшку? Мама перевірить, чи безпечна. Одного разу він приготував для Марійки кашу, але Олена нахмурилася:

«Мама сказала, вівсянку поки рано, краще рис». Гордій не витримав: «Олено, це наша донька! Чому твоя мама вирішує, що їй їсти?»

— Мама завжди права. Вона мене захищає. Вона має досвід, якого немає ні в мене, ні в тебе. Тим більше, в тебе. Ти просто не розумієш, як це — бути матір’ю, — образилася дружина, і… подзвонила мамі.

Влітку Надія Василівна приїхала в гості. За вечерею запропонувала: «Переїжджайте до нас у Полтаву. У мене дім просторий, сад, Марійка буде на свіжому повітрі. А в місті тісно, затори, метушня». Олена тоді оживилася:

— Може, й справді? Мама допоможе з Марійкою.

Гордій відмовив: навіщо жити з мамою, якщо у них все є.

— Якщо б ти мене кохав, ти б погодився, — капризно сказала Олена. — Мама каже, в місті дітям гірше.

— А ти сама що думаєш? — запитав Гордій, хоча було ясно, що ця пропозиція тещі вже обговорювалася, рішення було винесене без нього і незалежно від того, що б він узагалі сказав.

Олена мовчала, дивлячись у тарілку. Через тиждень оголосила, що їде з Марійкою до мами «на пару тижнів». Гордій допоміг зібрати речі, сподіваючись, що це тимчасово.

Але тижні розтягнулися на місяці. Він дзвонив, приїжджав, але кожна розмова закінчувалася однаково:

«Мені з мамою спокійніше. Вона допомагає з Марійкою. А ти вічно зайнятий».

Одного разу Гордій навіть приїхав у Полтаву, щоб забрати родину. Олена зустріла його на ганку маминого будинку, тримаючи Марійку на руках.

— Якщо ти нас любиш, переїжджай сюди, — сказала. — Мама каже, ми можемо продати твою квартиру, купити тут щось. Або жити в неї, місця вистачить.

— Олено, я не зрозумів, хто сім’я? Ти, я, Марійка? Чи ти, наша донька і теща? Без маминих порад на кожному кроці ти ніяк не можеш обійтися? — Гордій навіть стримувати роздратування не став. А сенс був стримуватися? Ясно ж, що все руйнується.

— Мама каже, ти занадто впертий, а сім’я – це компроміси, — відвернулася Олена.

Гордій повернувся до Києва один.

Він все ще дзвонить Олені, відправляє гроші. Але надії на те, що вони зможуть жити як сім’я, майже немає.

Чи варто боротися?

— Вона не хоче бути дорослою, — вважає друг чоловіка. — Її мама — її світ. А ти в цьому світі зайвий.

Гордію дуже шкода, що Марійка росте, не знаючи батька, але не може уявити життя під контролем тещі, де кожен його крок обговорюватимуть і диктуватимуть свої правила.

— Сиджу іноді й думаю: а чи варто боротися? — зізнається Гордій. — Поїхати до Полтави, кинути все тут, погодитися на правила Надії Василівни? Жити в тіні чужих рішень?

А з іншого боку, Олена не відпустить маминої руки, отже, сім’я приречена? І навіщо тоді все кидати? Щоб ніколи вже не почуватися самостійним чоловіком?

Дружина звинувачує в егоїзмі, в тому, що я не люблю її і доньку. Але… вона ж сама казала, що сім’я – це компроміс.

Чи це тільки я повинен вічно поступатися і навіть не дружині, а її матусі?

Чи багато таких “матусиних доньок” у наш час, як ви думаєте? І що б ви Гордію порадили? Чи варто ламати дрова, коли й так вже багаття погасло? Чи, може, є сенс боротися за сім’ю, поки ще жевріє якась іскра?