Надія поверталася з села. Гостювала у сестри. А коли поверталася додому, то рідня напаковали їй величезні сумки: три сумки кілограм по 12 і величезну валізу. Старенька відмовлялася, не хотіла брати, так рідні в поїзд занесли, сказали, нехай син зустріне. Коли приїхала на вокзал, чужі люди спустили важкі сумки. Син навіть не подзвонив. Надія, глянувши на ці торби, геть засмутилася.

Жінка не знала, що їй робити — Невістка мені вчора дзвонить, як ні в чому не бувало! — розповідає подрузі 60-річна пенсіонерка. — Надія Сергіївна, каже, а ви не зможете завтра приїхати, посидіти з нашим дитям, а то мене горло турбує і температура щось трохи піднялася! А я їй відповідаю — Ні, Світлана, вибач, не можу, я на дачі буду, і їхати на цьому тижні в місто не планую! Одягай, кажу, маску і сиди сама зі своєю дитиною, нічого такого в цьому немає.

— Слухай, Надя, ну так теж не можна, це ж дитина маленька! — зітхає подруга. — Дитина ж у неї маленький зовсім. Щоб не захворіла! Це не жарти. Я б так не змогла сказати. Ну і потім, з такою температурою і з немовлям на руках — м’яко кажучи, важкувато їй, вони ж твої рідні. Три місяці виповнилося дитяти тільки? — Три з половиною вже! А як можна, Оксана, скажи? Я втомилася вже бути наймичкою у дітей. Я шість років чесно намагалася подружитися з дружиною мого сина.

На весілля подарувала їм велику суму грошей, з ремонтом добре допомогла. Кухню, пральну машину дорогу, диван величезний, на підлогу вітальні — все їм купила, все збережені гроші витратила для них. — Так? Це ти їм купувала все? Я і не знала того. — Я. У них тільки поїздки по закордонах і шмотки з гаджетами на умі! Чи не допомагала б їм — зараз би сиділи в бетонній коробці на валізах, з розкиданими речами по дому, тому й шафи не було, коли не я.

Коли у неї під час того, як чекала дитину проблеми були, лікарів їм знаходила через своїх знайомих, з аналізами її бігала, в лікарню ,їй сумки носила зі свіжої домашньою їжею. Перед випискою приїхала, квартиру прибрала, все вичистила, вимила, синові ніколи було цим займатися, я і вирішила допомогти.

Навіть спасибі ніхто не сказав в підсумку, як ніби все так і має бути! — Надія, ну це не тільки у тебе так, ти ж знаєш! Дітьми, на жаль, все сприймається як належне. — Це точно, як належне! І все тільки в одну сторону — від мене до них! Коли мені що — то потрібно-не дочекаєшся від них ні підтримки, ні допомоги.

Тут поверталася від сестри, попросила сина зустріти мене на вокзалі на машині, було багато сумок з собою, я б їх точно сама не донесла. Родичі напхали мені, як завжди, солінь, варення з собою, вони ж у нас такі хлібосольні. Так невістка таку бучу підняла, ти не уявляєш собі, як вона себе не добре повела! — Чи не пустила чоловіка тебе зустрічати? Ось це так! — Ну не те, щоб прямо не пустила.

Але була дуже незадоволена. Дзвоню синові, кажу — ти зможеш мене зустріти чи ні? Він мені — звичайно, мовляв, без проблем, мама, все влаштую. Через годину дзвонить мені Світлана і починає: — Надія Сергіївна, а ви не можете взяти від вокзалу таксі? Борису з роботи доведеться відпрошуватися у начальника, це незручно якось, він там на гарному рахунку.

Поїзд приїжджає рано вранці, поки він вас забере, відвезе, там пробки, — на роботу потрапить не раніше одинадцяти, це ще якщо пощастить. — Надія, ну з роботи відпрошуватися — це серйозно все-таки. За роботу треба триматися, начальство не злити, щоб бути дійсно на хорошому рахунку у них. Я ось свого часу відпрошуватися не любила. У нас це не заохочувалося. Просили краще заяву писати за свій рахунок.

Може, і у них так? — Оксана, вони в своєму офісі до дев’ятої вечора сидять кожен день. Ну затримається на годину вранці, подумаєш! Відпроситься. В поліклініку дитини возити відпрошується ж! Я ж не кожен день прошу! Образилася я сильно. Невістці кажу: — Ну, раз у вас такі складності, що заради матері відпроситися ніяк, звичайно, викличу таксі. Все-таки думала, син приїде.

Тим більше він сам сказав — без проблем. В результаті виходжу я, Оксана, з вагона, у мене чотири сумки величезні кілограм по 12 і велика валіза. Подорожні абияк допомогли витягнути на перон. І ніхто мене не зустрічає! Хоч плач! — Нічого собі, як ти подорожуєш. Явно не без нічого! — Ну я була впевнена, що син зустріне. І родичі теж не сумнівалися ні хвилини.

Я вже відмовлялася від цих банок, вони — ні в яку, говорили, з дітками своїми поділишся, у них в місті все куплено, а це все смачненьке і домашнє! Посадили мене в вагон, все поставили, кажуть, чого тобі хвилюватися, в столиці син забере. — І як ти викрутилася? — Викрутилася, звичайно, не пропала — носій підійшов, таксі викликала собі відразу.

Таксист, спасибі йому, хороший хлопець, допоміг сумки до квартири дотягнути. Чужа людина, а пожалів мене вже давно не молоду! А син з невісткою навіть не подзвонили дізнатися, як я добралася. Згадали про мене тільки зараз, коли потреба в мені виникла! І що, я повинна в черговий раз все кидати, збиратися і бігти допомагати? Я вирішила — все, вистачить! Як вони до мене, так і я до них!

Моє добро ніхто вже й не пам’ятає. Подрузі було видно, що Надії далося це рішення з працею, не просто так, адже вона постійно дбала про своїх дітей і любила їх, але, дійсно, в останній раз їй було дуже неприємно. Залишили мати одну зі своїми проблемами наодинці. А вона так хотіла, щоб діти так з турботою до неї ставилися, як і вона до них.

КІНЕЦЬ.