– Бабусю, ми нагулялися! – Сашко й Люда забігли в будинок і одразу сіли до столу,

– Оладки! Мені зі сметаною

– А мені з малиновим варенням!

Вони шуміли і перекрикували один одного, намагаючись схопити оладки, такі румʼяні, пишні, з дірочками!

– А руки хто митиме? – бабуся намагалася бути строгою, але не могла.

Осіннє сонце лагідно освітлювало затишну кухню, дитячий гомін наповнював душу теплом.

– Бабусю, а де дідусь? – з повним ротом запитав Сашко.

Обличчя його вже було і в сметані, і у варенні. Люда сміялася:

– Сашко носа нагодував!

– Зараз, буде вам і дідусь, – Надія Михайлівна витерла руки й пішла у залу.

За столом щось майстрував Василь Іванович.

– Васильку, снідати будеш? Ходімо, давай допоможу.

Надія Михайлівна звично підтримала чоловіка, підставивши плече.

Стара слабість в нозі давалася взнаки. Та добре хоч так, довго Надія його виходжувала.

Спочатку Василь дуже зневірився, звинувачував себе у всьому. Все вже давно минуло, але хіба таке забудеш?

Сьогодні ж день особливий, іменинний. Увечері Вірочка приїде, донька улюблена, вони цього дня завжди разом збираються.

– Бабусю, а можна мені ще оладок? Тут ще багато, дідові вистачить, – попросив Сашко.

– Бабусю, він багато з’їв, не давай йому більше, – бідкалася Люда.

– Ну ще один, і досить, – Надія Михайлівна погладила онуків по голові, а думки її відлетіли далеко-далеко…

…Надя була молодшою, набагато молодшою, і старша сестра Люба завжди з нею гралася й читала їй книжки.

Але вчора Люба втекла від неї на річку і сказала за нею ходити!

Спочатку Надя погодилася, але потім їй стало нудно і прикро. Мати з батьком на роботі, а вдома тихо і навіть лячно.

Надія вибігла з дому, гукнула на всяк випадок сестру – може Люба десь поряд? І пішла на річку – шукати її.

Річка була недалеко, Надя добре знала дорогу. Ось уже й чути дзвінкий голос Люби – вона задерикувато сміється, заливисто, якось не так, як завжди.

Якимось чужим, дорослим голосом! Надійка підійшла ближче і з-за кущів побачила, що поруч із Любою на містку сидить сусід Василько, вони з Любою у школі в одному класі вчилися!

І його рука лежить на плечі Люби!

Вони бовтають ногами в річковій воді, і Люба щасливо сміється!

Надії стало прикро і вона вийшла з укриття,

– Я все тату скажу, що ви тут робили! – вигукнула Надія.

Люба обернулася, її очі сяяли щастям, вона була дуже гарна.

– Іди звідси, малеча! Ану швидко, – сказала Люба сестрі, і Надя дуже образилася!

Тому що Василько їй подобався завжди. Він гойдав Надію на гойдалках, які тато зробив, причепивши на мотузках дошку до двох старих ялин. Василько то наближався, то віддалявся, коли розгойдував Надійку, і саме тоді, дивлячись на його добрі очі й сильні руки, Надія вирішила, що вийде за Василька заміж.

– Треба ж, дві сестри, а такі різні, – казала мамі сусідка Олена Денисівна, мати Василька. – Любочка у вас красуня, сватати її будемо Васильку нашому. А Надія у вас невдала вийшла, сама то вона добра і розумниця але надто вже недолуга, – похитала головою тітка Олена.

Надія це все чула, стояла за кущами смородини і наминала ягоди, хоч мама і казала не чіпати їх, закручувати вітаміни збиралася на зиму. З того часу Надія смородину не любить, на все життя запамʼятала. Одна думка була в неї в голові – чому все Любі?! І навіть ВІН?!

Чому?

А Люба сяяла від щастя. Після школи поїхала, в інститут вступила, закінчила й повернулася.

Весь цей час Василько її чекав. Працював і чекав. І, нарешті, коли Люба повернулася і влаштувалася на роботу в школу, Василь прийшов і запропонував Любі вийти за нього заміж.

На той час Надія вже школу закінчувала, вчитися хотіла, але боялася поїхати. Їй все здавалося, що забуде Василь Любочку, адже Люба в місті, а вона, Надійка, поряд. І у них із Василем дружба, він їй із уроками допомагає. Але між іншим про Любу розпитує…

– Малюй, Надійко, трикутник рівнобедрений! Ну-у-у, чому дорівнює його площа? Думай, давай, не знаю! А що, Любочка на канікули приїде? Теж не знаєш? Ех ти, Надійко, немає від тебе ніякої користі!

Весілля Люби пройшло весело. Надя танцювала, наче востаннє. А потім в училище поїхала вступати, щоб не бачити більше їх.

Після училища Надія наче заспокоїлася, вона сестрі завжди щастя хотіла.

Тим більше, Люба при надії, скоро вже народить. Надійка вже любила цього малюка, і дуже хотіла пошвидше повернутися додому.

У Люби народилася дівчинка, Вірочка. Світленька, як Надійка, всі казали, що на неї дуже схожа, а Надія мліла, тримаючи на руках маленьку племінницю.

Шепотіла їй:

– Маленька моя, лялечко, адже ти, Вірочко, і моя трошки, а не тільки мамина й татова.

А якось поїхали Василь з Любою машиною в сусіднє село. Більше Надія живою свою сестру не бачила…

…Надія Михайлівна одягла хустинку, набрала у дворі осінніх квітів, і пішла сама на цвинтар. Вона завжди в цей день так робила.

Жінка протерла пам’ятник. На фото Любочка сміється, вона, як і раніше, молода і дуже-дуже гарна…

– Вибач мені, сестричко, вибач мені, Любочко! – сльози котилися по щоках Надії. – Вибач, що так вийшло, що я така щаслива, що вони всі зі мною. Не заслужила я таке щастя! Вибач, що все мені дісталося, а тобі лише сира земелька…

Додому Надія поверталася повільно. Вдома її всі чекають, а їй так гірко, наче вона перед Любою в чомусь винна…

Раптом Надія почула, що її хтось гукає. Вона обернулася і зупинилася від несподіванки.

До неї по сільській вулиці поспішала дочка.

…– Мамо, ти де так довго була?! – ще здалеку почала вона. – Батько тебе шукає, Сашко з Людою теж. У мами була, чи що? Ходімо швидше додому, у тебе руки холодні…

Вірочка гріла руки Надії й на серці знову стало тепліше.

– Ходімо додому, доню, – Надія подивилася в небо.

По небу пливла самотня біла хмаринка. Легка і пухнаста, ніжна і юна… Певно, це душа Люби дивиться на них зверху…