Життя в Оленівці було нудним і одноманітним. Тому все, що могло хоч трохи пожвавити цей сумний ландшафт, ставало знаковою подією.

Але поява в селі Наталки, онуки колишньої завідувачки сільського магазину, справила справжній фурор.

Розповідали, що особливо чутливі жінки так і охали при її появі.

– Ох, і Наталка! – казали місцеві. – Розумниця! Всіх одним махом зробила! Тепер нехай заздрять!

Справді, більшість сільської еліти з неприхованою злістю дивилася, як Наталка, на сяючому лаком дорогому позашляховику, розʼїжджала дорогами рідного села.

Все нечисленне населення Оленівки вишиковувалося, щоб зафіксувати цей історичний момент.

Старенькі навіть витирали хустинками сльози розчулення.

– Невже таке буває? Все, як у казці про Попелюшку!

– Так воно й мало статися! Адже не дарма до Наталі ще з дитинства приклеїлося прізвисько “Попелюшка”.

Тепер Наталка мала повне право поглядати поблажливо на односельців, які раніше відверто з неї посміювалися.

Вона помітила місцевого музиканта Павла, і привітно помахала йому з відкритого вікна машини.

– Анатолію Івановичу, рада вас бачити! Як здоров’я?!

– У мене все нормально! Наталю, ти заходь до нас у клуб на репетицію!

– Обов’язково зайду!

Блискуча машина зникла за поворотом, а учасники спонтанних зборів почали ліниво розходитися по хатах. Анатолій Іванович із задоволенням сказав.

– Молодець, дівчина! Досягнула своєї мети! Тепер черга за нашими медиками.

Стара баба Параска запитала:

– А до чого тут вони?

– Та при тому, бабо, що сьогодні у багатьох “жаба” загостриться! Слабість така є! Чула?

Баба Параска махнула на Павла рукою, потім почала швидко хреститися і квапливо пішла до свого будинку.

Анатолій Іванович не ображався на такі дрібниці, бо бабуся говорила без злості.

Чоловік зітхнув, і з почуттям виконаного обов’язку сів на лавку біля клубу. Повернення Наталі схвилювало різні спогади…

У долі Наталії сільський музикант відіграв, можна сказати, головну роль. І в прямому і в переносному сенсі.

Дівчинка рано залишилася сиротою, коли не стало її мами. Батько пішов із сім’ї ще раніше.

Ніхто з численних рідних не хотів обтяжувати себе зайвими турботами, і дівчинка майже два роки жила в притулку.

Але потім щось защемило в серці Надії Леонідівни, і вона забрала внучку.

У селі оцінили вчинок бабусі позитивно. Жінка тоді ще працювала, і начальниця із захопленням розписувала перед колективом її вчинок.

– Якби в нас були всі такі, як Надія Леонідівна!

Але були й такі, хто бачив корисний намір у цьому вчинку.

– Зараз виплачують солідну допомогу, от “добра” бабуся і вирішила нагріти ручки. Невже ви вірите, що в серці Надії є хоч крапля доброти? Адже ця баба ще той характер має!

Репутація продавчині сільського магазину і справді була вкрита темними плямами.

Вона обманювала покупців за будь–якої нагоди, а ті мовчали, бо не прийнято було сміття з хати вимітати.

Але прославилася Надія Леонідівна і постійними чварами із сусідами.

Жінка ставилася добре тільки до своїх двох доньок та сина. Син працював лікарем у районній лікарні, а дочки жила в столиці.

Але всі троє регулярно відвідували маму, щоб поповнити запаси харчів.

А в цьому відношенні у завідувачки магазину було все в повному порядку. Масштабам її підсобного господарства міг би позаздрити будь–який фермер!

Надія Леонідівна тримала десятки качок і курей, у сарайчику мирно рохкали поросятка, намагаючись забрати у кізок їхню денну пайку.

Щоб прогодувати всю цю живність, заповзятлива жінка володіла двома гектарами землі.

Самотній, хоч і не тендітній пані, впоратися з усім цим було важко, та й роки давали знати про себе. Найняти когось було дорого, ось вона й згадала про онучку.

Своїм планом вона в обідню перерву поділилася із Зоєю, з якою дружила ще зі шкільної парти.

– Заберу я Наталку, чого їй по інтернатах блукати. Та й люди осуджують мене, що типу я здала дівчину в притулок.

Подруга звикла підтримувати ініціативи Надії Леонідівни, бо повністю залежала від неї: Зоя працювала продавчинею у тій самій торговій точці.

– Все правильно, Надю! Я також краєм вуха чула таке! Між іншим, дівчинка вже велика, тобі буде помічницею по–господарству.

– Зоя, ти ж мене наштовхнула на гарну думку! Поки я на роботі, Наталка доглядатиме господарство.

– А школа? Надя, у дітей зараз така програма! Мої онуки сидять над книжками до ночі! А ще гуртки, секції та інші заходи для розвитку.

– Обійдеться без гуртків! Не дарма ж я годуватиму її!

Маленька Наталя була щаслива. Вона охоче виконувала будь–яке бабусине доручення. І невдовзі селяни охрестили її Попелюшкою.

Більшість місцевих осуджувала Надію за це. Згодом жінки стали навіть у вічі Надії висловлювати, хто вона є насправді.

– Леонідівно, побійся Бога! На Наталку твою дивитися без сліз не можна! Худенька, як тростинка! Що ж ти так? Хіба так можна?

Та одразу зупиняла невдоволених.

– Не ваша справа! Краще за собою дивіться, а то у своєму оці й колоди не помічаєте! А моя онучка сама до роботи тягнеться! Школу закінчить, на ветеринарку йтиме вчитися.

Надія Леонідівна вже розпланувала наперед життя дівчинки. Можливо, все так і пішло б за планом, якби не випадок.

У місцевому клубі одного сонячного літнього дня з’явилася нова завідувачка.

Марина тільки–но закінчила обласний коледж мистецтв, і приїхала в село працювати в будинку культури.

За кілька днів вона обійшла село, вишукуючи приховані таланти. Анатолія Івановича не треба було шукати, бо він сам вирішив допомогти у цій непростій справі.

– Марино Сергіївно, мені б тільки інструмент новіший, і я готовий на здійснення подвигів. Ми ж і раніше їздили по полях, щоб підняти дух хліборобів!

Молода завідувачка вже наступного дня запросила його.

– Спробуйте, Івановичу! Хоч інструмент і не дуже, але цілком робочий!

– Чудово!

Анатолій Іванович взяв трубу і полилася весела мелодія.

Він швидко зібрав з місцевих співачок колектив, але не вистачало найголовнішої ланки – солістки. Про свою проблему він доповів завідувачці.

– Марино Сергіївно, ансамбль без солістки, це все одно, що борщ без капусти! Де нам знайти молоду і голосисту?

Завідувачка задумалася, але вже за хвилину посміхнулася.

– Я знаю, де нам шукати солістку! Ходімо! Й інструмент із собою прихопіть!

Для сільської школи кастинг був незвичайним заходом. Юні таланти вишикувалися в чергу, і з хвилюванням чекали оцінки їхніх вокальних здібностей. Наталі сказала йти на прослуховування класна.

– Наталко, не мороч мені голову! Ти добре співаєш, я чула!

Дівчинка мало не плакала:

– Анастасія Володимирівно! Я не можу зараз, мені треба додому! Бабуся сваритиметься!

– Обіцяю, що не буде! Я поговорю з твоєю бабусею! Уяви, що зараз тобі доля дозволила витягнути щасливий лотерейний квиток.

Дівчинка дивилася на вчительку, а в її очах був і страх, і бажання.

– Добре, я згодна! Тільки нехай усе це швидше буде.

Щоб даремно не гаяти часу, Наталя продемонструвала весь свій репертуар.

Вона любила співати. Але її слухачами були свинки та кізочки, а в полі, коли гнула спину на бабусиних сотках, їй підспівували птахи.

У репертуарі семикласниці були народні та естрадні композиції, але кожний твір вона виконувала з душею.

Марина Сергіївна не стрималася:

– Самородок! Як чистенько вона співає, ніде не підвела!

То був успіх! Після серйозної розмови з педагогами Надії Леонідівні довелося послабити обовʼязки Наталі.

Бабусю дуже засмучувало, що онука може тепер задерти носа. Цим побоюванням вона поділилася із Зоєю.

– Це що ж тепер виходить, що я просто так Наталку годувати буду? Тепер її по концертах тягатимуть, а мені тягнути її на свою копійчану пенсію?

– Але ж ти отримуєш допомогу на онучку!

– Що та допомога?! А одягти, взути? Думала, вона літо попрацює на хазяйстві, заробить трохи! А що дасть ця самодіяльність?

Зоя замріяно закотила очі.

– Ти ось, Надіє, зараз сваришся, а уяви, як років через десять твоя Наталка знаменитою артисткою стане! Її показуватимуть по телебаченні, її фото будуть у газетах виблискувати.

– А що мені від цієї слави? Мені дітям допомагати треба, за хазяйством дивитися нема кому!

Стара подруга таким поглядом подивилася на Надію, наче вперше її бачила.

– А правду ж люди кажуть, що ти, як мачуха з тієї казки про Попелюшку! Та ти глянь на дівчину! Втомлена кожен день!

Після цієї розмови стара дружба дала тріщину, а Надія Леонідівна втратила єдину прихильницю.

Успіх юної артистки швидко розвивався. Разом з ансамблем вона об’їхала всі села району, радувала піснями механізаторів і доярок.

На обласному конкурсі Наталя теж здобула шалену перемогу. Але несподівана слава хоч і місцевого значення, не змінила характеру дівчини.

Вона так само дбайливо і з повагою ставилася до бабусі, а коли та зненацька злягла не відходила цілодобово від її ліжка.

Жодна з доньок не відвідала матір під час цього. Вони з’явилися, як завжди, ближче до Великодня.

Як завжди по смаколики сільські, які мама наготувала приїхали!

Надія Леонідівна вийшла до хвіртки зустрічати дочок.

– Чого приїхали? – холодно сказала вона.

Старша донька Світлана дуже здивувалася.

– Мамо, ти чого це?! – ахнула вона.

– Та нічого! Все, мої любі! Я все хазяйство продала…

– Як… А ми? – дочки роти порозкривали від здивування.

– А ви в магазин сходіть і купіть, що вам треба! Нема у мене більше здоров’я все це тягнути!

– А Наталка, вона, що ж?

І тут уже Надія Леонідівна не витримала.

– Наталя не служниця, і не зобов’язана працювати на вас! Коли я заслабла, ви навіть не з’явилися! Приїжджаєте лише тоді, коли у вас потреба з’являється! Все більше цього не буде! Я також хочу нормально старість провести!

А Наталя… Нехай дівчинка вчиться, може артисткою і справді стане!

Сестри так і поїхали ні з чим, а Надія Леонідівна вирушила до Зої.

– Дякую, тобі подружко, що ти мені очі відкрила! Адже я мало не зіпсувала життя онучки. Тепер допоможи мені продати м’ясо!

– Яке м’ясо, Надійко?

– Та все. Тільки козу залишила я для себе!

– І правильно зробила! Стривай… А доньки як?

– Ніяк! Рахуй, що я їх виставила. Вони звикли тільки брати, не маю на них надії…

…Наталя багато років не з’являлася в Оленівці. Але вона постійно дзвонила бабусі, і надсилала їй гроші. Постійні гастролі та викладацька робота забирали весь вільний час, і їй важко вдалося виділити тиждень, щоб погостювати в рідному селі.

На задньому сидінні почувся шурхіт, а потім пролунав заспаний голос Максима.

– Мамо, а ми скоро приїдемо до бабусі?

– Синку, ми вже приїхали! А от і бабуся зустрічає нас!

Незважаючи на вік, Надія Леонідівна трималася бадьоро. Вона підхопила на руки правнука, і почала його цілувати.

– Сонечко ти моє золоте! Думала не дочекаюся цього дня!

Більш стримано вона цілувала Наталю. Боялася зіпсувати їй зачіску.

– Дивилася по телевізору ваш концерт, і скажу, що ти найкрасивіша!

Жінка обійняла бабусю.

– Ти перебільшуєш! Я дуже проста, просто трохи співаю!

– Ні, не соромся, ти справжня артистка!

– Якби не ти і дядько Анатолій нічого з мене не вийшло б! Так і залишилася б Попелюшкою!

– Але в казці фея і гарбуз перетворила на карету, і принца підкинула… А ти в мене своє майбутнє власними ручками створювала…

Наталя машинально сховала натруджені колись руки, але Надія Леонідівна помітила цей жест.

Вона уткнулася в плече онуки. Бабуся плакала і просила у Наталі пробачення, але внучка давно забула минулі образи.

Для неї було головним те, що на світі вона має рідну людину, про яку вона готова піклуватися…

КІНЕЦЬ.