Надія Кирилівна готувала вечерю, як раптом на столі задзвенів її телефон.

-Мамо, я дуже заслабла, – почула Надія Кирилівна голос доньки в слухавці.

Жінка ахнула і аж присіла на стільчик.

-Донечко моя! Господи, Марійко, що з тобою?

-Не можу по телефону говорити, – тихо сказала донька. – Я зараз на консультації… Людей багато.

-Доню, приїжджай додому, поговоримо, – сказала Надія.

-Добре, мамо. Тільки вже ввечері…

Надія Кирилівна задумалась і тихо заплакала…

Двадцять три роки тому у них із чоловіком народилася Марійка. Тепер вона вже доросла, одружена…

Є ще син Сашко – сімнадцятирічний випускник середньої школи.

Діти росли слухняними, батькам особливо не докучали.

А ті старалися, щоб дітям всього вистачало, щоб ситі і взуті, щоб порядні люди з них виросли…

Зайвих грошей у сім’ї не було, тому розкошувати Марійка і Сашко не звикли.

Сашко із цього приводу не переживав, а ось Марійці завжди хотілося зовсім іншого життя.

Тому й заміж рано вона вискочила. Майбутній чоловік говорив, що всі сімейні клопоти вирішуватиме він.

Дбатиме про дружину. Що купуватиме усе, що вона хоче.

Батьки раділи за доньку.

-Молодець, Марійко! Такого хлопця хорошого знайшла! Дорослий, роботящий, багатий! Тепер наш сімейний бюджет піде тільки на навчання Сашка, ну і на проживання, – говорила Надія.

Проте вийшло зовсім інакше. Донька часто просила грошей, причому, досить багато. Відбувалося це із регулярно, ледь не двічі на тиждень.

Мати не розпитувала Марійку – чого в житті не буває!

Може, ще хазяйнувати не навчилась? Тому й давала те, що вона просила. Ну, не могла ж вона відмовити улюбленій донечці?

Надія Кирилівна також дарувала доньці гарні подарунки на свята. Ніколи не просила повернути позичені гроші, допомагала оплачувати відпустки, забезпечувала продуктами…

Прийдуть, бувало, Марійка з чоловіком, посидять годинку і вже збираються. Мама холодильник відкриває і починає діставати смаколики…

-Ой, мамо, навіщо стільки?! – сміялася донька, а сама підсуває продукти до себе поближче.

Сина батьки також не забували. Придбали йому дорогий ноутбук, допомогли з’їздити на канікули в Італію, оплачували навчання.

Словом, усіх усе влаштовувало і було все добре, поки Марійка навчалася в інституті.

Вони планували, що вона стане юристкою.

Але на третьому курсі дівчина вирішила, що це не її коник і пішла вчитися на майстриню манікюру…

Хоч як відмовляли її батьки, та нічого не вийшло.

Навчалася Марійка майже рік, але працювати так і не почала.

Лінь стала її улюбленою подружкою. Вона сиділа вдома, дивилася серіали, грала в ігри на компʼютері.

Чоловіка Марії якраз у цей час понизили на посаді, так що благополучні фінансові перспективи стали стрімко зникати.

Саме в цей момент Марія і подзвонила мамі, щоб повідомити, що заслабла.

Надія Кирилівна ледь дочекалася вечора.

Передумала вже все на світі…

Як тільки Марійка зайшла у квартиру, вона побігла до неї, обняла і тихо промовила:

-Донечко, ти тільки кажи, як є… Ми все вирішимо і обов’язково впораємося з усім цим…

Марійка з сумним виглядом зайшла в кімнату і сіла на диван.

-Я дуже хочу дитину, мамо, – почала вона. – Але в нас нічого не виходить. Тому я пішла на обстеження. Мені сказали, що потрібні тривалі і дорогі процедури.

Де я візьму стільки грошей?! Мабуть, навряд чи, ти станеш бабусею…

-Не говори так, моя дівчинко. Ми знайдемо гроші, – крізь сльози промовила мама.

-Ти хоч уявляєш, скільки потрібно? Один прийом, тільки, он скільки коштує! А далі – важко уявити. Чоловік таких грошей не заробляє.

А я пішла б працювати, але недобре почуваюсь…

Протягом пів року Надія Кирилівна надсилала доньці гроші. На місяць виходила пристойна сума.

Коли витрати на процедури збільшилися в рази, сім’я почала відмовляти собі у найнеобхіднішому…

Бачачи, що доньці не стає ліпше, мама запропонувала пошукати іншого спеціаліста. Але Марійка чомусь категорично відмовилася…

Через тиждень вона подзвонила і повідомила, що терміново потрібно велику суму грошей. А потім знадобиться ще дещо придбати на відновлення. На яку суму – поки що невідомо.

Надія Кирилівна поїхала до дочки і з порога заявила, що завтра ж вона поїде на процедури разом з нею.

-Навіщо? – роздратовано запитала дочка.

-Що значить «навіщо»? – здивувалася Надія. – Поговорю, розпитаю, що і як. Я маю знати, що відбувається. Ти ж нічого толком не розповідаєш.

Потім мама з донькою пили чай, обговорювали якісь новини, і раптом Марійка сказала:

-А знаєш, я не буду ходити на ці процедури. Набридло. І платити набридло… Все одно толку ніякого! Будь що буде…

-Та ти що, Марійко? – схаменулась Надія. – Так не можна! Потрібно продовжувати!

-Втомилася я. Все, годі, – сказала Марійка.

Через пів години вона повеселішала.

-Дивно поводить себе моя донечка, – подумала Надія. – Напевно, щось мені не каже – не хоче засмутити.

-Ти хоч скажи, що в тебе таке конкретно? – несподівано запитала вона.

Марійка розгубилася, до пуття нічого не сказала і не відповіла.

А потім взагалі заявила, що це її особиста справа, і вона не хоче про це говорити.

-Завтра ж піду в ту консультацію і розберуся, що відбувається. А їй казати не буду – нехай трохи заспокоїться, – вирішила мати.

Наступного ранку Надія Кирилівна пішла у консультацію і запитала, до кого записана її донька.

Дівчина в реєстратурі переглянула списки, передивилася картки і сказала:

-Вона не на обліку.

-Як це не на обліку? – здивувалася Надія. – Ви щось плутаєте.

-Нічого я не плутаю. Ось картка. Тільки дати її вам я не можу.

-А можна мені поговорити із завідувачкою? Може, вона мені щось скаже?

-Будь ласка. Он її кабінет. А картку я віднесу…

Завідувачка вислухала схвильовану маму, переглянула записи і, соромлячись, сказала:

-Ваша донька справді не стоїть на обліку. Більше того, вона була у нас рік тому. Ніяких проблем у неї немає. Це якась помилка.

-Вибачте мене, – Надія Кирилівна не знала, куди подіти очі. – Мабуть, це я щось наплутала…

Надія задумлива йшла вулицею, нічого не помічаючи навкруги. Вона все зрозуміла… У неї була тільки одна думка:

-За що ти так зі мною, донечко?