Надія Денисівна працювала вчителькою. Щосереди до неї додому приходила Іринка, щоб підтягнути навчання. Її завжди приводив батько Валентин – красивий і приємний чоловік… Цього разу Надія Денисівна вирішила поговорити з Валентином – гроші бере, а оцінки в Ірини не покращуються. Надія приготувалася до розмови – укладка, макіяж. Навіть самій сподобалося! – Дам Ірині завдання, а сама прийду на кухню, зачиню двері і поговорю з Валентином, – подумала жінка. – Він повинен мене зрозуміти, що я не хапуга якась… Тут пролунав дзвінок у двері. Надія зітхнула і пішла в коридор. Вона відкрила двері й оторопіла від побаченого
Переповнений тролейбус якось дуже різко зупинився, відчинивши перед пасажирами свої скрипучі двері.
Надія Денисівна, безрадісно глянувши у вікно, нарешті вийшла з салону і пішла у бік будинку.
Вона втомилася за день так, що прихід додому до самотньої квартири вважала за благо. Школу вона не любила, хоча свій предмет, математику, любила. Тільки з учнями не дуже ладнала, як не намагалася.
На її уроках вони шуміли, слухали погано, а вона засмучувалася щоразу. Індивідуальні заняття у неї виходили набагато краще.
З важкою сумкою, повною зошитів, вона нарешті підійшла до своїх дверей, старанно витерла підошви об колючий килимок, увійшла в коридор і зняла промоклі плащ та туфлі. Пройшла в кімнату, сіла в крісло і застигла на кілька хвилин у тиші та спокої, не вмикаючи світло.
Хоча відпочивати їй довго не доведеться. Сьогодні середа, значить, через пів години до неї завітає симпатичний діловий чоловік Валентин зі своєю донькою Іриною, третьокласницею. Батьки вважають, що дочка погано засвоює програму у школі, і їй потрібні додаткові заняття.
На цьому наполягла мама, а водить її до Надії Дмитрівни батько, щосереди до сьомої години. Вона на них чекає. Незабаром на сходах пролунають кроки, незадоволене бурмотіння Ірини і настанови її батька: не сперечайся, вчися, вникай і так далі.
Потрібно встигнути випити чашку кави до їхнього приходу, і Надія, човгаючи капцями, пішла на кухню, попутно глянувши на себе в дзеркало.
Сорока ще нема, а зморшки є. Парадокс. На голові стрижка не з дорогих, з косметики тільки губна помада, і та вже стерлася, в очах смуток.
Самотність жінку не красить, а бути красивою нема для кого. Для себе й так піде. Вона з важким зітханням прийшла на кухню, швидко зробила бутерброд і налила молоко в кухоль з розчинною кавою. Доїсти і допити не встигла: пролунав дзвінок у двері.
Валентин привітався, а Ірина тільки похмуро кивнула замість привітання. Щось було не так із цією дівчинкою. Надія Денисівна як педагогиня зі стажем відчувала це. І ще вона розуміла, що їх заняття мало, що дають цій зовсім безталанній дитині.
– Напевно, у сім’ї проблеми, – не раз думала Надія Денисівна, але це її зовсім не стосувалося.
Їй були потрібні гроші, вона давала приватні уроки, а замислюватися над стосунками батьків Ірина вважала просто неетичним.
Тому щосереди вона займається з похмурою дівчинкою у вітальні в спробах наздогнати шкільну програму, а красень Валентин сидів на кухні з чашкою чаю та з ноутбуком, вирішуючи важливі фінансові питання свого невеликого бізнесу.
Але якщо бути до кінця чесною перед самою собою, гроші, які отримують за ці уроки, були не єдиним стимулом для самотньої Надії Денисівни.
Ці приходи по середах створювали в її квартирі ілюзію «сімейного вогнища». Вогнища, якого вона ніколи не мала…
Росла вона з мамою без батька. Бабусь та дідусів теж не пам’ятала. Мама була жінкою строгою. Але коли її не стало, Надя раптом дуже відчула самотність та порожнечу довкола.
Кавалерів у неї в юності не було. В педінституті молодиків було мало, всі нарозхват. Їй, тихоні в скромних сукнях, деколи перешитих з маминих, навіть найгіршого хлопця не дісталося. Потім робота у школі та знайомство з Михайлом Івановичем.
Гарним був чоловік, вдівець, фізику викладав. Інтереси спільні, вихідні, плани будували на майбутнє. А потім він поїхав в інше місто. Надія чекала, коли він покличе її, але так і не дочекалася…
А Валентин був чимось схожий на нього, правда, молодший і сучасніший. І костюми модніші, і взуття дороге, та й лоску більше. Михайло простіший був. Але порівнювати їх не мало жодного сенсу. Той далеко, а цей одружений. Тільки чи щасливо? Але про це Надія намагалася не думати…
Так минуло ще кілька тижнів і серед, коли вона приймала в себе цю пару: Валентина та його доньку, яка так і не вміла ділити дроби. Не дано їй це, хоч що хоч роби.
І цієї середи Надія Денисівна вирішила поговорити з Валентином. Совість її трохи мучила: гроші бере, а оцінки в Ірини не покращуються. Двійок, щоправда, більше не отримує, але й вище за трійку її знання не оцінюються. Чи варто продовжувати?
Надія приготувалася до розмови, привівши себе в порядок: укладка, макіяж, легкий, майже непомітний, але все ж таки освіживший її обличчя. Навіть самій сподобалося.
– Дам Ірині завдання, а сама прийду на кухню, зачиню двері і поговорю з Валентином. Він повинен мене зрозуміти, що я не хапуга якась, а…
І тут пролунав дзвінок у двері. Надія тяжко зітхнула і пішла в коридор.
Вона відкрила двері і оторопіла від побаченого.
Імпозантний Валентин стояв у дверях, притулившись плечем до одвірка і дивлячись на неї спідлоба. Ірини поряд не було, а його погляд не віщував нічого доброго.
– Сваритися прийшов! – майнуло у Надії в голові, а серце трепенулося від краси картини перед нею: цей чоловік хвилював її жіноче серце, чому вона давно намагалася опиратися.
– Проходьте. Ви сам?
Він ступив через поріг і запитав, чи є в неї ігристе.
Від нього вже йшов тонкий аромат ігристого… Але це не викликало в ній відчуження, хоча зазвичай вона терпіти не могла подібних запахів від чоловіків.
Ні слова не кажучи, вона провела його на кухню і дістала пляшечку ігристого, припасовану для особливих випадків. Поставила на стіл дві чарки, нарізала сир. І все це мовчки, бачачи, як він спостерігає за кожним її рухом.
– Що сталося, Валентине Петровичу? – спитала вона, сівши навпроти.
– Дружина пішла. Поки я був на роботі, вона зібрала речі, забрала Іринку і поїхала в інше місто. Записку тільки лишила, щоб не шукав і не… Коротше, інший у неї з’явився. З ним і поїхала.
Надія увібрала голову в плечі, не знаючи, як реагувати на це. І чому він до неї прийшов із цією звісткою? Ах, так, сьогодні ж середа. Прийшов сказати, що їм більше не потрібні заняття.
І їй раптом захотілося його обійняти, притиснутись до нього, відчути його тепло і подарувати своє, все те, накопичене за час спілкування з ним, такого маловідчутного, майже незримого, коли він створював ілюзію сімейного вогнища в її самотній квартирі.
Надія Денисівна повільно приходила до тями від усього почутого і від почуттів, що нахлинули на неї. Вона навіть глянути на нього не могла. А він, наповнюючи одну чарку за одною, продовжував ділитися з нею потаємним.
Плутаючи часи та відмінки він розповідав про своє життя, про те, як любить доньку і про те, що щосереди, коли він приходив сюди, його дружина будувала своє життя на стороні… І нарешті поїхала з ним. Назавжди. Забравши Ірину.
Було видно, що ці одкровення давались йому нелегко. Схоже, ніхто і ніколи не давав йому як слід виговоритися, цьому дорослому хлопчику. І коли в його очах все ж таки блиснули сльози, Надія встала, підійшла до нього і обняла за плечі.
Голова закружляла навіть від такої дрібниці, від легкого дотику до цього чоловіка, про якого давно мріяла. Цієї ночі він залишився в неї, заснувши на дивані, як дитина, дбайливо вкрита пледом.
Вона сиділа поруч і дивилася на улюблене обличчя з такою ніжністю, з такою надією, що колись, можливо, ця людина стане її чоловіком, житиме поруч і зробить її щасливою.
Але наступного ранку він пішов, попивши поспіхом міцної кави. Щоправда, поцілував на прощання у щоку.
А повернувся він через пів року. Сказав, що розлучений, вільний і буде щасливий, якщо вона, Надія, дасть йому шанс стати для неї значно більшим, аніж батько недбалої учениці.
На що вона відповіла:
– Вже став. Давно. Тільки нагоди не було зізнатися…
І він обійняв її. Обійняв так, як вона мріяла колись. Яке ж непередбачуване життя! І як вона може змінитись в один день!
Надія з Валентином побралися, а на літо забрали Ірину до себе. Дівчинка підросла, стала розважливішою і сказала, притулившись до Надійки:
– Тепер я за тебе спокійна, тату! З Надією Денисівною ти будеш щасливий!
І як же ж ця чудова дівчинка була права!