Цього року я став студентом. Вересень був дуже насиченим, почалося знайомство з університетом та зі своїми однокурсниками. Після двох днів я пам’ятав імена половини курсу. Наприкінці семестру на курсі вже утворилися групи з інтересів. Зі спілкування з основним суспільством випала одна дівчинка.

Маша була замкнута і одягалася якось дивно та старомодно. Пізніше стало відомо, що вона з незаможної родини і просто доношує одяг за мамою. Це стало причиною глузування. Дівчина дуже комплексувала. Чесно кажучи, я й сам не раз сміявся, коли з неї жартували.

Вона здавалася мені див ною. Машу не любили ще за те, що вона добре вчилася. Під час пар вона ставала дуже активною. Викладачі її часто хвалили. -Знову наша тихоня перетворитися на бовтушку, — хмурилися хлопці. -Як вона набридла зі своїм лицемірством! Часто образливі слова говорили спеціально голосно, щоб Маша обов’язково почула.

На одній лабораторній нас із Машею поставили в пару. Я тоді одразу спробував скинути на неї виконання завдання. -Ну ти все зробиш сама, так? Вона уважно подивилася на мене і неrативно похитала головою. Щиро кажучи, такого я зовсім не очікував.

-Завдання розраховане на двох, твою частину я виконувати не збираюся. Відсічі від неї я очікував найменше. Довелося стиснути зуби та взятися за завдання. У групі з мене жартували, що я з Машею працюю. Мені й самому це не подобалося. Однак у процесі спілкування я зрозумів, що вона зовсім не погана людина, навіть навпаки.

Вона мені дуже доnомогла. Коли завдання було завершено, ми вже неnогано спілкувалися. Під час останньої зустрічі Маша заплющила очі і говорить мені: -Ілля, я тебе з першої нашої зустрічі люблю. Чесно, я не знав, що відповісти, тож просто втік. Мені не хочеться розбивати їй серце. З іншого боку , я не хочу ставати об’єктом глузування.

КІНЕЦЬ.