Сиджу в декреті з донькою вже рік та 8 міс. Працювала у туристичній агенції. Директор-дівчина трохи старша за мене. У неї навколо бізнес та інші справи, подорожі.

Ідучи в декрет, ми домовилися, що я прийду знову працювати. Під час подорожей я підміняла її вже двічі, з дитиною в офіс виходила, хоч і це вкрай незручно для нас, по-перше, далеко, по-друге, у нас збивався весь режим.

Тепер вони з чоловіком хочуть на невизначений час переїхати до іншого міста і займатися там іншим бізнесом. Тому просить мене, щоб я влаштувала дитину в садок (а садок у нас з 2-х років, як це всім відомо, і то потрапити туди складно, в порядку черги) все це для того, щоб я вийшла на роботу раніше.

Тисне на мене, дзвонить кожен день і каже: «налаштовуйся на роботу, адже зараз самий сезон», багато людей купують тури на Говерлу та в гори, багато хто їздить в Європу восени, та купують всі білети через нас. Я говорю, що куди я дитину діну, у платний сад немає можливості віддати, у безкоштовний ближче до трьох років.

Вся справа в тому, що я безвідмовна людина по життю, для мене це справжня проблема. Директору кажу, що я постараюся зробити все можливе, щоб підмінити її, але сама знаю, що в мене не вийде, як не крути.

Дайте пораду, як делікатно відмовити, щоб людина зрозуміла, що я дійсно не можу вийти на роботу з дитиною на руках. Каже, що я не можу нікого найняти на роботу, бо ти потім прийдеш на стоянку. І я навіть почуваюся винною, що не можу допомогти їй.

Якось не зручно, чи що. І вона на мене сподівається, якщо я теж не відмовляю. Замкнене коло, коротше кажучи.

Зараз розумію, що одразу треба було говорити ні, не підміняти її, адже я маю повне право не виходити на роботу, перебуваючи у декреті. Але тут не про права, а про людське ставлення більше.

КІНЕЦЬ.