Нещодавно мій молодший син зійшовся з дружиною свого старшого брата. Самі розумієте, що тут в родині після цього почалося!

Два сини між собою не розмовляють, а всі родичі звинувачують у всьому мене, кажуть, що це я в усьому винна, бо треба було цю Наталку гнати з дому ще багато років тому, а я її пригріла, от тепер і маю таку ситуацію, що ворогу не побажаєш – брат забрав від брата дружину.

Як це було – Наталку я знаю ще з дитинства, вона в мене в хаті виросла разом з моїми хлопцями, бо ми з її батьком зійшлися. Я перший раз заміж дуже молодою вийшла за чоловіка, значно старшого за себе. Двох синів народила. А чоловік у засвіти пішов, коли мені ще й 30-ти не було.

В селі одній важко, бо і город, і господарка, тож коли до мене став свататися чоловік з сусіднього села, Григорій, я погодилася вийти за нього заміж.

Він був вдівцем, сам виховував донечку Наталочку, з нею він до мене і переїхав, і стали ми собі жити. Мої сини тоді зведену сестру прийняли спокійно, особливо на неї уваги і не звертали, а з Григорієм вони відразу знайшли спільну мову. Він їх і в ліс з собою брав по гриби, і на річку рибу ловити, і на поле траву косити. Одним словом, став для них батьком, показав їм гарний приклад, яким треба бути чоловіком.

Особливо до Григорія тягнувся мій молодший син, Андрій. Він був ровесником Наталочки. А старший, Остап, був на 5 років старшим, і, якщо чесно, то працювати він не дуже любив, навіть інколи злився, коли Григорій залучав його до якоїсь чоловічої роботи, типу дрова рубати чи город копати.

А Андрійко, хоч і був меншим, але завжди з завзяттям брався до роботи. Душею він був добріший за Остапа, я це бачила, але любила двох синів однаково.

Прожила я з Григорієм 8 років, а потім і його теж раптово не стало. Мені тоді всі родичі радили віддати Наталю в те село, звідки вони приїхали.

Але я знала, що там вона нікому не потрібна, тому і залишила я дівчину у себе, бо вже встигла полюбити її. Через кілька років мій старший син надумав одружуватися, і вирішив далеко не йти, а засватав собі Наталю. Вона відповіла йому згодою, але я не знаю, чи це через велике кохання, чи це через те, що розуміла дівчина, що нема їй куди діватися.

Справила я їм невелике весілля, стали ми собі жити. А Андрій мій зібрався і поїхав кудись у світи, мені сказав, що хоче на хату собі грошей заробити.

А тепер повернувся, купив будинок в нашому селі, і забрав дружину від брата. Наталка зібрала речі і переїхала з синочком до Андрія. На розлучення подала. Остапу сказала, що ніколи його не любила. Що мені тепер робити? Це ж сором на все село! В мене таке враження, що я куди не піду – люди лише про нас і говорять.

Набралася я сміливості, пішла до Андрія, питаю, навіщо він так підло з братом вчинив.

А він мовчить, голову похилив:

– Люблю, – каже. – Наталку лише люблю і без неї жити не можу.

Питаю тоді Наталку, як вона могла нас так осоромити? А вона мені те саме відповідає:

– Мамо, не зліться, простіть якщо можете. Але я Андрія люблю, давно.

От і будь тут мудрою. А я, як мама, люблю і Остапа, і Андрія. І на чию сторону мені тепер ставати?

Джерело