Набожність моєї невістки завжди викликала у мене якісь сумніви. Знаєте, мене трохи насторожують завжди такі правильні люди. Дотримуються всіх постів, молитви зранку і ввечері читає, в храм ходить.

І це у 28 років. Ну, хіба таке буває? Це при тому, що родина в неї звичайна, не якась там, знаєте, занадто віруюча.

І я не втрималася. Маючи такі фінансові можливості та потрібні знайомства, я найняла приватного детектива, щоб трохи покопався в минулому моєї невістки.

І виявилося, що в 16 років вона народила дитину. Віддала її, і зараз ця дівчинка росте в іншій сім’ї, в іншій області України. Я знайшла цю дитину, знайшла родину, в якій вона живе.

І тепер я розумію: Настя відчуває провину. Перед Богом, перед собою, перед цією дівчинкою. І мені тепер не дає спокою питання — що робити далі?

Коли я дізналася правду, перше, що мене охопило, — злість. Мій син нічого не знає. Одружився на ній, думаючи, що вона чиста, правильна, чесна. А в неї, виявляється, такий секрет!

Я довго думала, перш ніж діяти. Але втриматися було неможливо.

— Ти не хотіла б зі мною поговорити? — запитала я у Насті одного вечора, коли ми залишилися на кухні вдвох.

Вона подивилася на мене уважними карими очима.

— Звісно, а що сталося?

Я зробила вигляд, що вагаюся.

— Я дещо знаю про тебе, — сказала я, уважно спостерігаючи за її реакцією.

Її руки, якими вона тримала чашку, трохи здригнулися.

— Про що саме?

— Про твоє минуле. Про дівчинку, яку ти народила 12 років тому.

Вона не сказала ні слова. Просто застигла, як статуя. Я чекала пояснень, виправдань, але цього не сталося. Вона лише зітхнула і сказала:

— Ви хочете сказати про це Денисові?

— А що, не варто? Він має право знати, що його дружина була матір’ю ще до шлюбу з ним.

Настя мовчала. Вона дивилася у вікно, і я вперше побачила, яка вона втомлена. Весь цей її показний спокій, молитви, постійна правильність — це що, лише маска?

— Ви думаєте, що я погана людина? — нарешті запитала вона.

— Я думаю, що мій син повинен знати правду, — холодно відповіла я.

Вона гірко усміхнулася.

— Ви вважаєте, що я хочу приховати це через страх? Ні. Я кожен день думаю про цю дівчинку. Я не маю права на неї претендувати, я віддала її іншій родині. І я розумію, що це була моя найбільша помилка.

Я нічого не сказала. В її голосі була така щирість, що навіть мені стало трохи ніяково.

— Якщо ви хочете розповісти Денисові — зробіть це. Але знайте: я його люблю. І якщо він мене після цього захоче зі мною розлучитися, я прийму це. Бо, можливо, я цього заслуговую.

Я вийшла з кухні, так і не сказавши більше нічого. Але ця розмова сидить у мене в голові донині, вже кілька тижнів.

Розповісти Денисові? Чи не втручатися? Чи, може, спробувати допомогти Насті знайти контакт з тією дівчинкою?

Що ви думаєте? Як би ви вчинили на моєму місці? Буду дуже вдячна за поради і думки.

Джерело