Марія жила в селі і вчилася на «відмінно». Серед усіх старшокласників їхньої сільської школи вона була найкращою. Дівчинка хоч любила своє село і рідний будинок, але твердо вирішила після школи виїхати в місто, щоб реалізувати свої мрії та здібності. Тому вона посилено готувалася до вступних іспитів до столичного інституту.

Їй пощастило. Після закінчення навчання Марію взяли працювати на велике підприємство столиці. Життя закипіло. Робота, гуртожиток, подруги та друзі… Ніколи було додому їздити. Але у відпустки, на Великдень, і на Новий рік Марія приїжджала додому — сумувала за батьком та матір’ю.

– Не забувай, доню, нас. І село своє не забувай. Знай, що на тебе тут завжди чекають, – казала їй мати.

На виробництві Марію помітили. Старанну і серйозну дівчину почали просувати кар’єрними сходами. Незабаром Марія й одружилася. Знайшла серед численного чоловічого колективу заводу гарного хлопця. Молодим дали кімнату в гуртожитку, а за кілька років — квартиру.

Незважаючи на прохання матері, Марія не могла частіше їздити додому до батьків. Ті змирилися, розуміли, що в дочки тепер своя сім’я та турботи. Але дуже сумували, передчуючи, що сільський будинок після їхнього відходу продадуть.

Це засмучувало старіючих батьків Марії, але доньці вони про це говорити не наважувалися. Що толку?

Так минав час. Марія вже й сама стала матір’ю двох синів, які виросли і вчилися, і мріяли про кар’єру, квартири, машини.

Коли не стало батька, мати дуже здала, не могла змиритися з відходом чоловіка. Довелося Марії їхати до рідного села, щоб підтримати маму і доглядати за нею: старенька багато хворіла.

На той час Марія вже вийшла на пенсію, а чоловікові залишалося доопрацювати до заслуженого відпочинку один рік.

Марія повернулася до села мимоволі. Вона розуміла, що житиме тут, можливо кілька місяців, поки мати не одужає. І знову стала звикати до тихого, розміреного сільського життя. Вона ніби повернулася в дитинство: працювала на городі, годувала курей, ходила до лісу за грибами. За дорослих своїх хлопців Марія не хвилювалася: завжди дзвонили. Та й батько був із ними. Він чудовий сім’янин.

Мати Марія почала одужувати, оживати. Присутність дочки підняла її дух і додала сили. Вони разом сиділи вечорами в затишній кухні, в’язали, топили піч, готували борщ, як і раніше, багато років тому.

Марія відчувала, як любить її матір. Всю свою ніжність старенька віддавала дочці, немов та була маленькою дівчинкою. Марії навіть здалося, що в дитинстві мати не стільки приділяла їй уваги – завжди була в роботі, у клопотах по дому.

А зараз старенька сама була більше схожа на малу дитину. Але вона, як ніколи, трепетно ​​ставилася до дочки, ніби боялася відпустити свого пташеня з гнізда.

І від відходу батька, і від відчайдушної любові матері до неї Марія змінилася. Наче надломився той внутрішній стрижень, що був усередині неї. Колишні старання і життєві амбіції здалися їй тепер менш важливими. Вона ходила до сільського храму, молилася і ставила свічки за здоров’я матері. Повертатися до міста їй уже не хотілося.

Приїхав за Марією чоловік, почав кликати додому.

– Ніби мати повеселішала, одужала. Поїхали.

– От саме, що повеселішало, тому й одужала. А якби мене не було поруч, то й її вже не було б, – серйозно відповіла Марія, – давай краще ти до нас переїжджай. А там побачимо, де нам краще жити.

– Та ти що, в село переїхати знову хочеш? Ти ж завжди була рада, що звідси поїхала, сама ж говорила, – здивувався чоловік.

Більше на цю тему подружжя не розмовляло, та й взагалі майже не розмовляли. А за кілька днів чоловік поїхав у місто.

Наближався вісімдесятий день народження матері. Напередодні до села приїхала велика компанія: чоловік Марії із синами та їхніми дівчатами. Усі розвантажували з машини численні пакети із подарунками для бабусі.

Святкували три дні. Василь поглядав на щасливу дружину, тещу і молодь, яка веселилася від душі. Ввечері, перед від’їздом, він підійшов до Марії.

– А знаєш, ти маєш рацію. Дороблю я ці місяці – і сюди. Дітям наша квартира стане в нагоді. А нам час і про здоров’я, і ​​про спокійне життя подумати, правда? На свіжому повітрі пожити, «далеко від шуму міського…».

– Звичайно, так. Тепер я це зрозуміла… Ми в місто їздитимемо в гості до дітей. А вони до нас на літо онуків привозитимуть. Так то краще.

Тихий осінній вечір згасав. Подружжя сиділо на старому ганку і дивилося на захід сонця.

– Насамперед, як приїду, ґанок поправлю, – сказав Василь.

– Справ у нас з тобою і тут вистачить, нудьгувати не доведеться. Довго на нас тут чекали. Дуже довго, – зітхнула Марія і притулилася до чоловіка…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело