Мій чоловік Петро разом зі мною заробляємо 28 тисяч гривень разом в місяць, у нас всього одна дитина, досить таки хороша квартира, дві машини на сім’ю, будуємо чималий будинок. Здається, щоб всі так жили, як ми, адже наче не бракує нічого, особливо, не бідуємо. Але ось я себе багатою не відчуваю зовсім. Навіть навпаки – нам, щиро кажучи, ледве на життя вистачає, і це дійсно правда.

Я нічого зайвого собі не дозволяю купувати, економлю на їжі, стежу за акціями і розпродажем. Як би дивно це не звучало, але у мене і зараз є мрія, як ще зовсім у юні студентські роки – прийти в великий супермаркет, взяти великий візок та набрати в нього продуктів, не дивлячись на ціни! Просто взяти те, що хочеться просто зараз з’їсти.

Ми з чоловіком обоє родом зі звичайних сімей, колись представляли собою твердий радянський середній клас, а потім настали непрості дев’яності. Батькам обох родин тоді було дуже важко.

Обидві сім’ї, щиро кажучи, вижили тільки за рахунок матерів, які працювали тоді за трьох, які не цуралися зовсім ніякої роботи, і проявляли чудеса економії і кулінарної майстерності, примудряючись готувати по три страви з двох курячих крилець і годувати сім’ї.

І я, і  Петро в студентські роки щиро мріяли заробити багато-багато грошей, прийти в супермаркет, взяти найбільшу візок і, не дивлячись на ціни і не вираховуючи грами, до країв заповнити його смачною їжею. Ну не картоплею з капустою, зрозуміло – справжніми делікатесами.

Так ось просто взяти і кинути в візок великий шмат слабосоленої форелі, червоної ікри – не крихітну баночку, а пів кілограма, всяких екзотичних авокадо і морепродуктів, хороший сир, коробочку полуниці в січні, шматок телятини і все те, що там ще купують заможні люди, і ще мій улюблений ананас.

Минув час. Мені зараз вже 44, чоловік на рік старший за мене, у них одна дитина-школяр. Обоє з хорошою освітою, обоє ми працюємо все життя, можна сказати, ми працьовиті люди, що там говорити. Обоє зробили кар’єру і отримуємо навіть за столичними мірками досить непогані зарплати.

Проте розслабитися і жити спокійно не довелося ще ні дня. Привид злиднів немов би висить над нами все життя.

При тому, що заробляємо удвох стільки, скільки іншим і не снилося, вільних грошей у нас в сім’ї немає. Спочатку всі кошти йшли на виплату кредиту – вирішували житлове питання з нуля і, послідовно покращуючи житлові умови, змінили вже три квартири. Придбали хороший автомобіль, потім другий, потім – земельну ділянку з недобудованим будинком, з нагоди, дуже недорого у знайомих, зараз щосили йде будівництво, яка і забирає всі гроші.

В результаті вільних грошей у нас з Петром немає зовсім і ніколи не було. Я шию шкарпетки і колготки, обідаємо вдвох на роботі принесеною з дому в лоточку їжею, одяг купуємо тільки на розпродажах. Відпочиваємо досить бюджетно, дуже економно, і навіть не щороку.

Ми так і не зважилися на другу дитину, хоча завжди в глибині душі я мріяла про двох діток – бо впевнена, що, якщо перестану працювати, вони тут же будуть жити бідно. Хоча кругом часто-густо сім’ї живуть на суми на порядок менші, народжують по кілька дітей і виглядають щасливими.

І весь час здається, що ось ще зовсім трошки, залишився якийсь рік-півтора, а виплатимо кредит, добудуємо, купимо – тоді заживемо.

Але через рік-півтора практично блискавично виникає новий проект, нова мета, і я знову звично починаю дуже економити на всьому – на собі і на рідних своїх. І заздрю в магазині тим, хто бездумно кидає в візок дорогі делікатеси. От би і нам так! Хоча розумію, що ми теж могли б собі це купити, але у нас є інші цілі, куди маємо витрачати гроші.

Але так, щоб не брати до уваги копійок, не вирішувати, що краще взяти – курку або все-таки телятину. Хоча ж і гроші є. Але проїсти їх в момент якось шкода. Краще вже швидше добудувати будинок, он, криза на дворі, ціни ростуть. Обійтися зараз без ікри, зате ось через рік-другий і жити їм стане легше.

Хоча вже зараз зрозуміло, що через рік інший буде наступний проект. Зараз віримо, що ось вже тоді на пенсії і заживемо. Але іноді сама собі не вірю.

А родичі, які живуть бідніше, не заздрять нам, а шкодують нашу сім’ю, бо гроші ми ніби маємо, але якісь постійно сумні, нещасливі. та чи правильно ми живемо?

Фото ілюстративне.

Джерело