Оля з Юрієм познайомилися ще під час навчання в університеті. Гуляли, мріяли, будували плани, як і всі молоді пари. Після закінчення вирішили, що час жити разом. Орендували невелику квартиру на околиці. Грошей вистачало тільки на найнеобхідніше, але вони не засмучувалися. Якось увечері, коли вечеряли на кухні, Юрій узяв Олю за руку:

— Давай почнемо власну справу. У нас усе вийде.

Оля тоді підняла брови, не зовсім розуміючи, про що йде мова. Працювали вони в різних сферах — вона вчителькою в школі, він менеджером у будівельній фірмі.

— Яку справу, Юро? Ти серйозно?

— Абсолютно. Дивись, у мене є досвід у будівництві. А твій дядько казав, що допоможе з першими замовленнями. Почнемо з малого — ремонти квартир, а далі, дивись, і виростемо.

Оля трохи подумала. Ризик, звичайно, але якщо разом… Та й жити в орендованій квартирі вже набридло, хотілося чогось свого.

— Добре, давай спробуємо. Але грошей у нас небагато на розкрутку.

— Візьмемо кредит. Невеликий. Впораємося.

Так почалася їхня спільна справа. Перші місяці були справжнім пеклом — замовлень мало, а витрат багато. Оля навіть хотіла кинути все, але Юрій не здавався, і його впевненість передавалась їй. Через пів року справи пішли краще. Клієнти почали радити їх своїм знайомим, з’явилися хороші відгуки.

Оля тим часом звільнилася зі школи й повністю занурилась у бізнес — вела бухгалтерію, спілкувалася з клієнтами, поки Юрій із найнятими працівниками займався ремонтами. Працювали без вихідних, щодень був розписаний по хвилинах.

Але в Олі була мрія — власний дім. Не великий, просто затишний, із садом, де можна вирощувати квіти, і з дитячою кімнатою. Вона також мріяла про дітей, але спочатку хотіла забезпечити їм нормальне житло. Щомісяця Оля відкладала частину прибутку на цю мрію, і Юрій підтримував її.

— Нам потрібно ще хоча б три роки, і ми зможемо купити дім. Такий, як ти хочеш, — казав він, обіймаючи втомлену після робочого дня Олю.

Ці три роки пролетіли непомітно. Бізнес розширювався, з’явилися нові напрями — не лише ремонти, а й постачання матеріалів. Оля все глибше занурювалась у робочі процеси, часом забуваючи про відпочинок. Юрій часто говорив:

— Збав оберти, ти ж себе знесилиш.

Але Оля лише відмахувалась:

— Я хочу, щоб у нас було все. І дім, і сім’я, і діти.

І ось сталося те, про що вони так довго мріяли — Оля опинилася в положені. Радості не було меж. Юрій буквально носив її на руках, але Оля все одно продовжувала працювати.

— Ти впевнена, що варто так навантажуватись? — хвилювався Юрій, спостерігаючи, як дружина пізно ввечері перевіряє звіти.

Оля лише всміхалась:

— Я в порядку. Нам потрібно швидше назбирати. Дитині потрібен дім, а не орендована квартира.

Юрій хитав головою, але не сперечався. Знав, яка Оля вперта, коли щось вирішить.

На шостому місяці вагітності вони назбирали достатньо для першого внеску. Почалися пошуки будинку. Об’їжджали різні райони, дивились варіанти. Оля вередувала — то дах тече, то сусіди гучні, то район не подобається.

— Ти шукаєш ідеальний варіант, — зітхав Юрій. — Такого не буває.

— Буває! Просто треба шукати.

І вони знайшли. Будинок не новий, але міцний, із гарною ділянкою, недалеко від центру міста. Ціна була «кусючою», але вони могли собі це дозволити, якщо взяти іпотеку на решту суми.

— Я хочу цей будинок, — твердо сказала Оля, коли вони вийшли після огляду.

Юрій кивнув, дивлячись на сяючі очі дружини:

— Значить, беремо.

Оформлення купівлі-продажу призначили на середину липня. Оля вже була на восьмому місяці, дитина мала з’явитися на початку серпня, і вона сподівалась встигнути розібратись із документами до появи малюка.

Але життя розпорядилось інакше. За день до угоди в Олі почалися сильні болі. Перейми? Ні, не може бути, ще рано. Юрій не став ризикувати й одразу відвіз її до лікарні.

— Термінове кесареве, — виніс вердикт лікар після огляду. — Відшарування плаценти, зволікати не можна.

Оля розгубилася:

— Але ж у нас завтра оформлення будинку…

Юрій стис її руку:

— Не хвилюйся, я все зроблю. Головне — ти й дитина.

Все пройшло успішно. З’явився здоровий хлопчик, якого вирішили назвати Кирилом. Оля була щаслива, але думки про дім не давали спокою.

— Ти був у рієлтора? — спитала вона Юрія, коли той прийшов навідати її.

— Так, усе гаразд. Документи підписані, будинок тепер наш, — усміхнувся він, простягаючи їй букет квітів.

Оля з полегшенням зітхнула:

— Дякую, що виручив. Я б собі місця не знаходила, якби довелось відкласти угоду.

Юрій поцілував її в лоб:

— Не переймайся. Все оформлено офіційно, за законом.

Через тиждень Олю з малюком виписали з лікарні. Юрій приїхав за ними машиною, навантаженою пакетами з дитячими речами.

— Готова побачити наш новий дім? — спитав він, допомагаючи влаштувати Кирила в автокріслі.

— Більше ніж, — усміхнулась Оля, важко вмощуючись на сидінні. Після кесаревого кожен рух давався непросто.

Коли вони під’їхали до будинку, Оля не відразу повірила, що все це — нарешті їхнє. Скромний двоповерховий особняк виглядав точнісінько так, як у її мріях. Палісадник

уже був прикрашений квітами в горщиках — схоже, Юрій постарався.

— Подобається? — запитав він, відчиняючи дверцята машини.

— Дуже, — прошепотіла Оля, стримуючи сльози. Стільки років вони до цього йшли.

Всередині будинок виглядав ще краще — свіжий ремонт, нові меблі. У дитячій уже стояло ліжечко й пеленальний столик.

— Ти все це купив за тиждень? — здивувалась Оля, оглядаючи кімнати.

— Хотів зробити тобі сюрприз, — знизав плечима Юрій. — Мама допомагала з вибором.

Ах так, свекруха. Валентина Іванівна ніколи не вирізнялася теплим ставленням до Олі, але намагалася триматися нейтрально. Може, поява онука щось змінить у їхніх стосунках?

Увечері до них заїхали батьки Юрія та сестра Олі з чоловіком. Вийшло імпровізоване новосілля й одночасно знайомство з новим членом родини.

— За ваш дім і за малюка, — підняв келих із шампанським батько Юрія, Володимир Сергійович.

Усі підтримали тост. Оля лише злегка пригубила — годувала грудьми. Вона почувалася втомленою, але безмежно щасливою. Нарешті все, про що вона мріяла, здійснилось.

Валентина Іванівна присіла поруч з Олею, розглядаючи сплячого Кирила.

— Хороший хлопчик, — зауважила вона. — На Юру схожий.

— Мені здається, ще рано говорити про схожість, — усміхнулась Оля. — Але я теж сподіваюсь, що буде схожий на тата.

— Звісно буде, — впевнено мовила свекруха. — Сини зазвичай схожі на батьків. Так природою закладено.

Після вечері гості роз’їхались. Утомлена Оля піднялася до спальні й вклала Кирила в ліжечко. Їй хотілося якнайшвидше прийняти душ і лягти спати — день був насиченим.

Юрій зайшов у кімнату з чашкою чаю для дружини:

— Як ти? Не перевтомилась?

— Трохи втомилась, але все добре, — Оля вдячно прийняла чашку. — Знаєш, я досі не можу повірити, що в нас нарешті є свій дім.

Юрій сів поруч із нею на ліжко:

— Ми це заслужили. Особливо ти. Стільки працювала, так старалась…

— Ми обоє старалися, — поправила його Оля. — Це наша спільна перемога.

Юрій обійняв її за плечі:

— Авжеж. А тепер відпочивай. Завтра — новий день.

Оля заснула, щойно голова торкнулася подушки. Вперше за довгий час вона почувалася справді вдома.

Вранці всіх розбудив плач Кирила. Оля, морщачись від болю у швах, піднялась і взяла сина на руки.

— Тихо-тихо, мій маленький, — прошепотіла Оля, притискаючи дитину до грудей.

За кілька днів Юрій запропонував влаштувати офіційне новосілля — запросити батьків, друзів, відсвяткувати як слід.

— Не зарано? — засумнівалась Оля. — Я ще не зовсім відновилась.

— Мама допоможе з приготуванням, — запевнив Юрій. — Тобі не доведеться нічого робити, просто сидіти й приймати привітання.

Оля погодилась. Зрештою, їм було що святкувати — новий дім і народження сина.

У призначений день Валентина Іванівна з’явилася зранку, навантажена пакетами з продуктами. Оля хотіла допомогти, але свекруха відмахнулась:

— Іди, відпочивай. Тобі ще не можна напружуватись. Я все приготую сама.

До вечора дім наповнився гостями. Оля справді почувалась справжньою господинею, приймаючи привітання. Все пройшло чудово — їжа, подарунки, теплі слова.

Коли підняли келихи, щоб випити за новосілля, Валентина Іванівна раптом усміхнулась і голосно промовила так, щоб усі чули:

— Ну що, вітайте мене! Тепер у мене є будинок!

У кімнаті повисла тиша. Оля здивовано подивилася на свекруху, не розуміючи, про що йдеться.

— Про що ви? — засміялась Оля, вирішивши, що Валентина Іванівна, як завжди, жартує. — Коли це ви встигли купити будинок?

У Юрія в очах промайнуло щось дивне. Оля помітила, як чоловік напружився й опустив погляд у свій келих.

Валентина Іванівна урочисто зітхнула, оглядаючи вітальню поглядом переможця:

— Так це ж мій будинок, люба! Юрчик усе правильно оформив — на маму! Ти ж не думала, що це твоя власність?

Обличчя свекрухи виражало повне задоволення. Юрій мовчав, уникаючи погляду дружини.

Оля завмерла. Слова Валентини Іванівни звучали нереально, ніби поганий жарт.

— Це… неправда? — тремтячим голосом спитала Оля, повернувшись до чоловіка.

Юрій нарешті підвів очі й тільки знизав плечима:

— Так треба було…

Всередині в Олі щось обірвалося. Світ навколо потьмянів, голоси гостей зникли, розчинившись у глухому шумі, що заповнив голову.

— Навіщо? — тільки й змогла прошепотіти Оля.

— Потім поговоримо, — тихо відповів Юрій, кинувши нервовий погляд навколо.

Гості відчули напругу. Хтось ніяково кашлянув, хтось удав, що захоплений їжею. Батько Юрія, Володимир Сергійович, спробував розрядити обстановку, почавши розповідати якусь історію з юності.

Оля сиділа, не чуючи й не бачачи нікого. В голові крутилася тільки одна думка: всі ці роки праці, всі зусилля, всі мрії — заради чого? Щоб бути ошуканою власним чоловіком?

Після того як гості розійшлись, Оля прямо запитала Юрія:

— Чому ти оформив будинок на свою маму, а не на нас?

— Не драматизуй, — роздратовано відповів Юрій. — Яка різниця, на кого оформлена власність? Ми ж однаково будемо тут жити. А в мами пенсія невелика — це хоч якась підтримка.

— Підтримка? — Оля не вірила своїм вухам. — Я працювала без відпочинку стільки років! Відкладала кожну копійку на цей дім! Я вагітною працювала, щоб ми швидше зібрали гроші! І ти кажеш про підтримку твоєї матері?

Юрій поморщився:

— Не починай. Це всього лише документи, у житті нічого не змінилось.

Але Оля надто добре знала свою свекруху, щоб повірити в це. І справді, вже наступного дня Валентина Іванівна прийшла з якимось чоловіком.

— Це Петро Михайлович, він допоможе з перестановкою меблів, — оголосила свекруха, не питаючи думки Олі.

— Якою перестановкою? — здивувалась Оля. — Ми тільки-но все облаштували.

— Вітальню треба переробити, — безапеляційно заявила Валентина Іванівна. — Диван тут недоречний, краще поставити крісла. А стіл взагалі треба інший купити — цей не пасує до інтер’єру.

— Але ми з Юрієм разом його вибирали, нам подобається…

— Люба, — перебила свекруха, — мій дім — мої правила. Я краще знаю, що доречно, а що ні.

Оля безпорадно дивилась, як сторонні люди розпоряджаються в її домі. Юрія поруч не було — поїхав у справах.

Увечері, коли чоловік повернувся, Оля висловила все, що накипіло:

— Твоя мати переставила всі меблі, викинула світильник, який мені подобався, і заявила, що купить нові шафи. Це нормально?

— Ну, це ж її дім, — знизав плечима Юрій. — Хай робить, як хоче.

— Це і мій дім теж! — не витримала Оля. — Я стільки в нього вклала!

Юрій втомлено потер очі:

— Олю, давай не будемо сваритися. Мама просто хоче допомогти.

Наступного ранку Валентина Іванівна знову прийшла. Цього разу вона принесла стос журналів з інтер’єру.

— Я вирішила, що дитячу теж треба переробити, — заявила свекруха. — Кирил росте, йому потрібна нормальна кімната, а не ці твої рожеві соплі.

Оля стиснула кулаки, відчуваючи, як у грудях закипає злість:

— У дитячій немає нічого рожевого. І кімната чудово підходить для дитини.

— Не сперечайся зі мною, — відрізала Валентина Іванівна. — Я старша, я краще знаю.

Так тривало кілька днів. Свекруха приходила щоранку й щось змінювала, переставляла, викидала. Оля почувалася гостею у власному домі. Юрій на всі її скарги лише відмахувався, запевняючи, що мама просто хоче як краще.

Через тиждень, повернувшись із прогулянки з Кирилом, Оля виявила, що не може відкрити двері своїм ключем. Замок було замінено.

Довелося дзвонити Юрієві. Той приїхав за пів години, явно роздратований.

— Що трапилось? — спитав він, відкриваючи двері своїм ключем.

— Мене ніхто не попередив, що змінюють замки, — відповіла Оля, заходячи в дім.

З кухні вийшла Валентина Іванівна:

— А, ось і ви. Так, я вирішила поміняти замки. Старі були ненадійні.

— І мені навіть ключ не залишили? — обурилась Оля.

— Юра ж постійно вдома, навіщо тобі ключ? — знизала плечима свекруха. — Не будемо плодити дублі, ще загубиш.

Оля подивилась на чоловіка в очікуванні підтримки, але Юрій лише розвів руками:

— Ну, мама так вирішила, вона ж тут господиня.

У той момент Оля зрозуміла: вона і її дитина — просто гості в чужому домі. Гроші витрачені, довіра зруйнована, а чоловік, якому вона вірила, зрадив її заради зручності своєї матері.

Наступного дня Оля поїхала до юриста. Розповіла всю ситуацію, надала виписки з банку, показала, скільки грошей було переказано з рахунку фірми на особистий рахунок для купівлі будинку.

Юрист уважно вислухав і похитав головою:

— На жаль, довести ваш внесок у купівлю будинку майже неможливо. Гроші були переведені на рахунок вашого чоловіка, а будинок оформлений на його матір. Якщо немає шлюбного договору або інших документів, які підтверджують ваше право на майно, то за законом ви не є власницею.

— І що мені робити? — спитала Оля, відчуваючи, як сльоза скочується щокою.

— Можна спробувати домовитися мирно, — запропонував юрист. — Якщо це не допоможе, доведеться звертатися до суду, але шансів небагато.

Мирно домовитись не вдалося. Коли Оля спробувала поговорити з Юрієм, той лише відмахнувся:

— Ти все надто драматизуєш. Мама просто допомагає нам. У неї більше досвіду в облаштуванні дому.

— Це не допомога, — заперечила Оля. — Це контроль. Вона не дає мені слова, викидає мої речі, міняє замки. А ти закриваєш на все очі.

— Бо ти чіпляєшся! — підвищив голос Юрій. — Мама хоче як краще, а ти тільки й робиш, що жалієшся!

Оля зрозуміла: розмова марна. З важким серцем вона почала збирати речі.

— Що ти робиш? — спитав Юрій, заставши дружину за зборами.

— Йду, — коротко відповіла Оля. — Я більше не можу тут залишатись.

— Через якусь дурницю з перестановкою меблів? — не повірив Юрій. — Ти серйозно? А як же Кирило?

— Кирило їде зі мною, — твердо сказала Оля. — І справа не в меблях. Справа в зраді, Юро. Я вірила тобі, а ти мене зрадив.

Юрій намагався її зупинити, але Оля була непохитна. Вона зібрала найнеобхідніше, взяла дитину й викликала таксі.

Коли Оля вже виходила з дому, в передпокої з’явилася Валентина Іванівна.

— Виїжджаєш? — спитала свекруха з очевидним задоволенням. — І славно! Мені ще однієї господині тут бракувало!

Оля нічого не відповіла. Мовчки вийшла, зачиняючи за собою двері. У таксі вона нарешті дала волю сльозам.

Кирило, ніби відчувши настрій матері, теж заплакав. Оля притисла сина до грудей, шепочучи:

— Все буде добре, малий. Ми впораємося.

Таксі везло їх геть від дому, який так і не став рідним. У голові в Олі крутилась тільки одна думка: «Як я могла так помилитися в людях?»

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.