Моя коліжанка Марина мала напружені стосунки з чоловіком ще від початку спільного життя.

Одружились вони, бо дізналися що та при надії.

Коханням там сильно не пахло.

Софія росла як усі діти, здорова, розумна.

Але вона завжди бачила не дуже щасливу маму і тата, дівчинка не розуміла чому так.

Артем любив ходити на ліво, він навіть цього не приховував, коктейлі і дівчата цікавили його й далі.

Чоловік без жодного утиску совісті робив все, що забажає його душа. Навіть рідна мама не могла спам’ятати.

Марина все це прекрасно бачила і знала, та мусіла змиритися, бо не мала де жити з дитиною.

Їхнє сімейне життя було як океан, інколи спокійне, інколи як шторм.

Мені завжди було шкода Софії, дівчинка росла в тих умовах і не знала що таке нормальна сім’я.

Минулого тижня ми зібралися компанією в кафе, посидіти трохи.

Годинник перевалив за 23:00, всі вже були злегка не тверезі.

Марина сварилась з Артемом по телефону, тим і закінчилась наша гулянка.

Наступного дня Артем сказав щоб вона вибиралася з його житла, бо не хоче більше з нею жити.

На вулиці зима, мороз, шкода навіть собаку на вулицю вигнати.

А він так просто сказав жінці з якою прожив десять років і своїй дитині, щоб забиралися.

Я допомогла Марині, перший час вони поживуть в мене, а далі щось придумаємо.

КІНЕЦЬ.