— На вулиці вже темно, Сергію, — злякано промовила Зоя, — дев’ята вечора. І злива геть яка! А ще й грім, і блискавки. Мені страшно.

– Нічого страшного. До магазину п’ять хвилин. Під парасолькою не розтанеш.

— А раптом зі мною щось станеться?

— Ну що, що може з тобою статися, Зоя? Як маленька, слово честі. Ми живемо у центрі міста. З дому ти виходиш одразу на жвавий проспект. Магазин відразу поруч, відразу за рогом. Навіть вулицю переходити не треба. Туди й назад десять хвилин. Нічого з тобою не станеться. Іди сміливо. Чи не цукрова ж.

– Може, не треба?

– Треба. Бо без хліба я за стіл не сяду. Про що ти думала, Зоя, коли з роботи на мене чекала? Адже чудово знаєш, що без хліба я за стіл не сідаю.

— Вперше я забула.

— Ах, забула?

— А як згадала, дощ пішов. Сильний.

– Ось! – багатозначно сказав Сергій.

— На майбутнє тобі буде урок. Щоб не забувала.

– Мені страшно.

– Страшно? — вигукнув Сергій.

— Вийти надвір, щоб коханому чоловікові купити хліба, тобі страшно?

— Так, страшно. Ти подивися, що на вулиці відбувається. Подивися.

— А лишати мене без вечері, ти не боїшся?

— Відчуваюся, щось станеться, — тихим голосом сказала Зоя.

– Ну що, що станеться? Можеш сказати?

— Не знаю що, а тільки станеться. Я серцем відчуваю.

Сергій допоміг дружині вдягнути плащ. Вона не хотіла його вдягати. З благанням дивилася на чоловіка. Але Сергій був невблаганний.

— Нічого, нічого, — заспокійливо казав він, — усі дружини рано чи пізно проходять через це.

— Але…

— Жодних «але», — категорично заявив Сергій.

— Заодно й майонез купи. І ці, як їх, оливки без кісточок, які я люблю.

— Але ж я…

— Тягнеш час, Зоя, — спокійно сказав Сергій.

– А ще мамою хочеш стати. І яка вийде з тебе мати? Якщо ти вже зараз дрібниць боїшся. Надвір боїшся вийти в грозу. Ну? Куди це годиться?

Він сунув дружині парасольку в руки, розвернув обличчям до дверей, виштовхнув із квартири та зачинив за нею двері.

— Більше розмов було, — сказав він, — давно вже назад повернулася б.

У двері подзвонили.

— Я забула сумочку, — сказала Зоя, коли Сергій відчинив двері, — там гроші.

— Не заходь, — суворо сказав Сергій.

— Погана прикмета. Я сам.

Він виніс дружині сумочку, зачинив за нею двері та пішов на кухню. Сівши за стіл, увімкнув телевізор і почав чекати на дружину.

Зоя вийшла з під’їзду. В цей час у небі блиснула блискавка. Зоя швидко повернулася до під’їзду.

— Мамочко, — злякано сказала Зоя.

— Страх який.

У цей час почувся гуркіт грому. Зоя відкрила сумочку.

— Паспорт тут, — міркувала вона, — грошей вистачить і на квиток до Одеси, туди й назад, і на їжу, і на одяг, і винайняти квартиру на тиждень.

Вона дістала телефон та викликала таксі.

Минуло лише пів години, як Зоя вийшла з дому, а Сергій уже шкодував, що відправив її по хліб. Він ще нічого не знав, але відчував, що щось не так.

«А вона попереджала мене, — думав Сергій, — що станеться щось погане. Тепер і моє серце чує, що це, чого вона боялася, сталося».

Сергію було страшно дзвонити дружині. Він боявся, що Зоя не відповість. Але взяв себе до рук і зателефонував. Зоя відповіла одразу.

– Ти де? — спитав він, радіючи з того, що чує голос дружини.

— З тобою все гаразд? Я вже почав хвилюватись.

— Зі мною все чудово, — радісно відповіла Зоя, — краще й не вигадаєш. І ти даремно хвилювався.

— Ну, дякувати Богу, — сказав Сергій. — Значить, ти скоро будеш удома?

— Ні, Сергію, — відповіла Зоя.

Саме в цей момент Сергій одразу все зрозумів та пошкодував, що відправив дружину по хліб. Але він ще на щось сподівався.

— Що означає «ні»? — лагідно спитав він.

— Вечеря охолоне. Я чекаю. Без тебе не починаю.

— Я вирішила сьогодні повечеряти в іншому місці, Сергію. Тож вечеряй без мене.

Цього вечора Сергій з’ясував дві дуже важливі для себе речі:

По-перше, що він чудово може обходитися без хліба.

А по-друге, що його дружина чудово може обходитися без нього.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!