Ранок на вокзалі завжди починався однаково — аромат свіжої випічки та безперервний потік людей. Я протирала стійку у своїй маленькій кав’ярні, коли пролунало чергове оголошення про прибуття поїзда.

— Доброго ранку! Ванільний лате та мигдальний круасан, як завжди? — усміхнулася я постійному відвідувачу.

— Аліно, ти ніби читаєш мої думки, — підморгнув мені сивий професор з місцевого університету.

Я любила свою роботу за таких людей — простих, добрих, передбачуваних. Як і своє життя. Принаймні, так було до того дня.

— Дівчино, — тихий голос змусив мене обернутися. Переді мною стояла літня жінка в чорній шалі, — можна вас на хвилинку?

Щось у її погляді змусило мене вийти з-за стійки.

— Я прийшла віддати тобі це, — вона простягнула старовинний медальйон з гравіюванням троянди, — він належав твоїй справжній матері.

Я застигла, не в змозі поворухнутися.

— Вибачте, але ви помиляєтесь. Моя мати — Марина Петрівна, вона…

— Поглянь всередину, — перебила мене жінка, — і зателефонуй їй. Запитай про медальйон.

Ввечері я сиділа на ліжку, розглядаючи фотографію всередині медальйона. Елегантна жінка в старомодній сукні здавалася смутно знайомою.

Наступного дня.

— У вас немає схожих медальйонів у продажу? — запитала я антиквара, простягаючи знахідку.

— Люба, такі речі не продаються. Вони передаються у спадок, — старий надів лупу і присвиснув, — Волкови… Цікаво.

Пізніше я багато часу провела в інтернеті. Поки не знайшла потрібну статтю: «Загадкове зникнення спадкоємиці родини Волкових». Серце пропустило удар, коли я побачила дату — рівно двадцять років тому.

— Тату, нам треба поговорити, — я поклала статтю перед батьком.

— Аліно… — він зняв окуляри і втомлено потер перенісся.

— Правда. Мені потрібна правда.

— Ми взяли тебе з дитбудинку. Документи… вони були дивними. Марина так хотіла дитину, а я… я просто закрив очі на все це. Ти не наша рідна донька.

---

Жінка в чорному з’явилася на вокзалі через тиждень. Я впізнала її здалеку.

— Чому зараз? — запитала я, подаючи їй чай.

— Тому що твоя біологічна мати померла місяць тому. Я була її нянею, — вона дістала конверт, — Тут адреса маєтку та старі фотографії. Тебе викрали за наказом впливової людини. Він був винен велику суму твоєму батькові і вирішив помститися.

— А мої прийомні батьки?

— Вони не знали всієї правди. Їм сказали, що мати відмовилася від тебе.

---

Маєток Волкових виглядав як декорація до готичного роману. Плющ обплітав стіни, стулки вікон хлопали на вітрі. Я штовхнула масивні двері.

— Я б не радив заходити без дозволу, — пролунав голос за спиною.

— А ви хто? — я різко обернулася.

— Сергій Михайлович, адвокат родини Волкових, — чоловік простягнув візитку, — А ви, гадаю, Аліна?

— Звідки…

— Ваше обличчя. Ви неймовірно схожі на Олену Олександрівну. Пройдімо в дім, у мене є дещо для вас.

У кабінеті пахло шкірою та старими книгами. Сергій Михайлович дістав папку.

— Ваші батьки шукали вас п’ятнадцять років. Найняли найкращих детективів, але… — він розвів руками, — Людина, яка організувала викрадення, була занадто впливовою. Всі сліди вели в глухий кут.

— А зараз?

— Помер два роки тому. На смертному одрі у всьому зізнався.

Я гортала документи — свідоцтво про народження, фотографії, листи.

— Але чому няня мовчала стільки років?

— Їй погрожували. Вона намагалася розповісти правду, коли вам було п’ять. Після цього її онук потрапив в аварію. Навмисну аварію.

---

— Мамо, — я сиділа на кухні з прийомною матір’ю, — чому ти ніколи не говорила?

— Я боялася, — вона плакала, розмазуючи туш по щоках, — Коли я дізналася правду… ти вже звала мене мамою. Я не могла… не могла тебе втратити.

— А документи?

— Віктор все влаштував. Заплатив кому треба. Я просто… просто хотіла дитину. Пробач мене, доню.

Я дивилася на жінку, яка виростила мене. Яка цілувала мої розбиті коліна, пекла пиріжки з вишнею, читала казки перед сном. І на медальйон, де усміхалася інша жінка — та, що подарувала мені життя і риси обличчя.

— Знаєш, — я взяла маму за руку, — у маєтку п’ятнадцять кімнат. Місця вистачить усім.

Її очі округлилися від несподіванки.

— Ти хочеш сказати…

— Що пора збирати речі. І так, твої пиріжки з вишнею там будуть дуже доречні.

---

Кабінет у маєтку поступово наповнювався життям. Я розвісила старі фотографії — елегантна пара Волкових у саду, маленька я на руках у біологічної матері. Поряд — знімки з днів народжень, де Марина зі мною разом задуває свічки на торті.

Дві родини. Дві долі. І одна я — дівчинка з вокзалу, яка нарешті знайшла справжній дім.

— То ви тепер мільйонерка, — жартома сказав професор, забираючи свій ранковий лате.

— Схоже на те. Але знаєте, гроші — це не найголовніше спадкоємство.

---

Сергій Михайлович розклав на столі документи. Спадок Волкових виявився вражаючим — нерухомість у трьох містах, рахунки в банках, акції. Я дивилась на цифри і не вірила очам.

— І все це…

— Ваше, — підтвердив адвокат. — Але є одна умова в заповіті. Маєток має залишитися у родині.

— О, не хвилюйтесь, я й не збираюсь його продавати.

---

Ремонт тривав пів року. Я запросила найкращих реставраторів, аби зберегти історичний вигляд будівлі. Марина відповідала за кухню, а тато з ентузіазмом планував зимовий сад.

— Аліно, подивись, що я знайшла, — мама подала мені стару шкатулку. — Це було на горищі в коморі.

Всередині — дитячі речі: крихітна сукенка, брязкальце, альбом з фотографіями. На одній з них моя біологічна мама тримає на руках немовля. Мене.

— Знаєш, — Марина провела пальцем по фотографії, — вона була гарною. І дуже тебе любила.

— Звідки ти знаєш?

— Це видно по очах. Так дивляться тільки мами.

---

Жінка в чорному — Ганна Степанівна — стала частою гостею у маєтку. Вона розповідала історії про моїх батьків: як тато вчив мене ходити, як мама співала колискові.

— А це ваша кімната, — я відчинила двері на другому поверсі.

— Що? — вона розгублено кліпнула очима.

— Ви ж частина родини. І тієї, і цієї.

Увечері ми всі сиділи в вітальні. Марина розливала чай з порцелянового сервізу Волкових, тато читав газету в кріслі, а Ганна Степанівна в’язала шалик.

— Знаєте, — сказала я, дивлячись у вогонь каміна, — іноді доля робить дуже дивні подарунки. Вона забирає одну родину, дарує іншу. А потім повертає обидві.

На стіні висіли два портрети — Волкових і моїх прийомних батьків. Такі різні, але такі рідні. У медальйоні на моїй шиї тепер зберігалися дві фотографії — минуле й теперішнє, які злилися в єдину цілісну історію.

Я більше не була загубленою дівчинкою з вокзалу. Я стала тією, ким мала бути від самого початку — донькою, що об’єднала дві родини, берегинею двох великих любовей.

Якщо вам сподобалась ця історія — дайте знати! Мені буде дуже приємно

КІНЕЦЬ.