На вихідних, у суботу, сталася оказія. Напекла я налисників і пішла до сина і невістки, щоб їх і маленьку онуку порадувати.

Прийшла о 10 годині, а їх вже нема — поїхали десь і навіть мені нічого не сказали. Ну та нічого, вони ж молоді. Я і вирішила зробити їм приємне — поприбирати кругом.

Зайшла до квартири, добре, що хоч ключі маю, роззулася, поставила свої налисники на кухонний стіл і тихенько, мов тінь, почала порядок наводити.

Почала з вітальні: поскладала пледи, витрусила подушки, позамітала в кутках, витерла пил з полиць. Ніби й нічого такого, але приємно, бо знаєш — рідним трохи полегшиш будні.

Потім пішла на кухню. Там, чесно кажучи, був трохи безлад: кружки в мийці, крихти на столі, щось розлите біля плити.

Нічого, я ж не вперше прибираю — почала мити посуд, розставляти все по місцях, вичистила плиту, протерла холодильник.

Відкрила шафку — а там мука в пакеті розірвана і розсипана на полицю. Ну думаю, буває.

Взяла ганчірку, витерла, переставила все акуратно, та раптом бачу — лежить якийсь блокнот. Такий простий, в клітинку, трохи замурзаний.

З цікавості відкрила — і аж тьохнуло. Там були записи витрат, але не просто так — біля кожної суми підписано: «від мами», «з її картки», «поки не бачить». Очі в мене великі стали.

Перегортаю сторінки, а там і далі — купа покупок, де в графі «джерело коштів» постійно згадується моя пенсія, мої перекази. І що найгірше — в дужках часто стояло «нічого не питала», «сказала, що подарунок», або навіть «все одно їй нічого не треба».

Сіла я на стілець і не можу прийти до тями. Це ж виходить, що моя невістка, яка завжди так солодко усміхається і дякує за все, веде облік того, куди мої гроші витратили, які я онучці на якісь приємні речі їм даю. Ще й пише це, ніби якась бухгалтерія.

— Ну й діла, — тільки й прошепотіла я.

Посиділа трохи, подумала. А потім вирішила нічого не казати — може, я щось не так зрозуміла.

Закрила блокнот, поклала назад, а сама пішла далі прибирати. Та вже якось не з тим настроєм.

Коли повернулися син і невістка, онучка одразу – до мене. Вона мені сміється, рученята тягне — така світла, ніби нічого поганого в житті не може бути. А я думаю — як тепер з ними далі бути?

— Мамо, — каже син, —ти нас вибач, ми спонтанно поїхали, Тамара записалась у салон, а я її завіз і потім з малечею погуляв.

— Та нічого, — кажу, — налисники на столі, он мала вже два з’їла.

Невістка усміхається, бере один, жує і каже:

— Як у дитинстві, дякую, мамо!

А в мене в душі та подяка вже не звучить щиро. Я на неї дивлюсь і думаю — невже ти й справді отак все розписуєш, ніби насміхаєшся з мене? З того, що я з кожної пенсії по 2000 гривень їм даю?

Після обіду вони вмовляли мене залишитись до вечора, але я відмовилась. Не можу. Хотіла вже щось сказати, але стрималась. Не знаю, що в мене всередині перевернулося, але щось точно.

Повернулась додому, відчула втому, сіла в кухні з чашкою чаю. І кручу в голові ту ситуацію.

Може, я справді надто прискіпливою стала? Чи то моя провина, що давала занадто багато і вони вирішили, що це — норма?

А може, вони не зі зла? Просто звикли, що мама завжди виручить, підтримає, купить. Може, це просто така собі “сімейна бухгалтерія”? Але ж хіба чесно — вести записи про те, що взяли, витратили не на дитину, і при цьому – нічого не сказати?

Уже ніч пройшла, а я досі думаю. Не сплю. Пишу сюди, бо хочу поради. Як мені бути? Казати синові про той блокнот чи мовчати?

Чи поговорити з невісткою напряму? Чи, може, просто відсторонитись і менше давати — хай самі живуть як знають?

Поділіться, будь ласка, своїми думками. Бо душа не на місці, а що робити — не знаю.

Джерело