Ми в гуртожитку студентському жили 5 років утрьох, я, Люда і Женя. З Женею ми були завжди подругами, а Люда… Вона зовсім інша була. Жадібна.

Переказ від батьків отримає, попросиш позичити 500 гривень до стипендії, а вона й почне канючити:

— Ой, а в мене нема, ти коли ще мені віддаси, а на що я жити буду?

І це стосувалося всього: зошита з лекціями, крему для рук. При цьому вона сама чужим користуватися не соромилася абсолютно. Її улюбленим словом було: халява. Та ще й повчала нас із Женькою:

— Ви жити не вмієте, я ось зараз піду до дівчаток із мехфаку, вони якраз у цей час вечерю готують, посиджу, поговорю і повечеряю на халяву.

Або так:

— Маринка купила туш, а в неї алергія, ну я й випросила собі, на халяву!

На харчування з нами вона грошима не скидалася, планувала прожити на свою улюблену халяву, загалом, неприємна дівчина.

Закінчили ми інститут, так уже вийшло, що заміж ми з Женькою вийшли майже одночасно за двох найкращих друзів, а Люду на деякий час просто втратили з поля зору. Виникла знову вона в нашому житті через 2 роки.

У мого чоловіка брат був двоюрідний, вгадайте, з ким він одружитися зібрався? Правильно, на Людмилі. Сукню вона випросила в мене.

— Тобі ж не потрібно вже, а мені на халяву зійде, ну і Бог з ним, що обтягнуло. Сидить як на барабані? Задарма ж, нормально!

На весілля ми прийшли сім’ями, так там був прямо концерт: мама Люди (стало зрозуміло, в кого вона така), сама з тацею по гостях пішла, подарунки збирати. У кожен конверт зазирнула, всіх, хто менше чим 3 тисячі поклав, присоромила при всіх гостях.

Так було ніяково. Ну гаразд, одружилися, стали жити. Чоловіки тісно між собою спілкувалися, ну і нам волею-неволею довелося. Літо ж, вирішили у вихідний на пікнік поїхати. Домовилися, з нами ще одна парочка була, разом 8 осіб.

Заздалегідь вирішили, з кого салати, з кого напої, з кого м’ясо. Щоб порівну і не прикро було нікому. Приїхали, стали вивантажуватися. Люда з чоловіком мали взяти лимонад і курячі крильця.

— Ой, а я все вдома залишила. Ну й нічого страшного, тут усього он як багато, нам вистачить!

І щоразу, як збираємося всі разом, відбувалося все за сценарієм. Люда змахне ручками і починає журитися:

— Дома залишила, забула на столі, не забрала від свекрухи тощо.

Не, ну, а що? Халява. Усе в її манері. Брат чоловіка червоніє, мнеться, потім чоловікам зізнався, що дружина свідомо не дозволяє йому нічого купувати, мовляв, нащо гроші витрачати, усього навезуть, усього вистачить.

Вирішили ми її провчити, вже на початку осені справа була. Вирішили зібратися відпочивати у знайомих на дачі, домовилися заздалегідь, розподілили, хто і що бере. Але ми з Женькою приїхали раніше і все вивантажили.

Люда з чоловіком під’їжджають, як завжди Люда лізе в багажник і вигукує:

— Ой, а я думала ти (чоловіку говорить) пакети поклав? Знову вдома залишилися.

— Не біда, – кажу, – ми теж сьогодні без усього, тут магазин є, скинемося зараз і все, що потрібно купимо.

Люда почервоніла і почала відмовлятися, що грошей не взяли, що не розраховували, а потім і зовсім заявила:

— Нас же на дачу кликали, а раз у гості кличуть, треба гостей і годувати. Я скидатися не збираюся. Краще додому повернуся.

Ну й іди, думаємо, ніхто не тримає. Люда до чоловіка: поїхали, а він відмовився. Довелося Людмилі на електричку йти.

Братець чоловіка з нею через три місяці розлучився.

— Не можу, – каже, – з такою жадібною жінкою жити. Вона ж і вдома так поводиться. Живемо в матері моєї, то вона за вечерею рахує, скільки моя мати шматків хліба взяла, скільки котлет собі поклала.

Ось пораділа за родича і квапливо в розумі перебираю, а хто з друзів чи знайомих чоловіка ще не одружений, щоб знову в таку Люду не вляпатися!

КІНЕЦЬ.