Майже місяць тому дізналася, що чоловік мені неодноразово зраджував. Цього місяця буде лише річниця весілля, разом 3 роки, 2 з яких разом живемо.

На весіллі наполягла я, почали жити разом, і відразу сказала, що рік поживемо, не одружишся, піду, не чекатиму, коли ти дозрієш. Мені було 22 роки, а йому 26 років.

Хотів одружитися у 35 років але через мої умови одружився. Після весілля я дізналася, що чекаю дитину, ми планували дитину, але за взаємною згодою запропонувала знову-таки я, він на кшталт погодився, раз я хочу.

Нині дитині трохи більше місяця. Коли повернулася з лікарні, чоловік зрадів дитині, говорив одразу, що хоче другу дитину, хоч зараз давай.

Але ось, через пару тижнів після появи дитини я якось залізла в його телефон, прямо потягнуло (інтуїція?) і дізналася з численних листування в соц. мережах і з фальшивих облікових записів (з несправжнім ім’ям), що в нього з самого початку нашого знайомства є інші зв’язки.

Постійні і ні, раз на місяць приблизно, іноді довше, із заміжніми жінками й з вільними.

Були зустрічі навіть у нас удома. Я з дитиною та мізерними декретними. Сказала йому, щоб ішов, він приїхав з квітами, руки тремтять, мовляв, не піду.

Я взагалі сприйняла ситуацію спокійно на подив, спрацювало захисне почуття, що мені не можна нервувати, що я мати. Взагалі після появи дитини змінила трохи ставлення до життя, почала більше думати про себе, про свою дитину, а не як чоловікові догодити.

Але силою я не змогла його вигнати. Він залишився, я мовчала.

Помалу почали розмовляти. І я ніби пробачила.

Маленька дитина, я зараз залежу від чоловіка. Ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації, що дитина, моя дитина, ростиме без батька.

Але тепер я не довіряю йому. І думаю, а чи не послати все, чи не подати на розлучення?

Я тоді чесна перед собою і вільна. А так жити все життя в недовірі та брехні, швидше за все.

Не зараз, то потім усе повториться, я думаю, а роки будуть втрачені. І дитина звикне до батька, житиме з батьком.

Для нього зрада, як розвага, йому це приємно, але він зраджував із заміжніми чи не дуже красивими, а де гарантія, що він не зустріне красивішу чи кращу за мене і сам не піде?

Це можливо. Хочеться довіряти, хочеться чогось більшого від сім’ї.

Він забезпечує грошима і став допомагати по дому. Але ось зібрався на рибалку з ночівлею, а я не знаю, чи мало, може, вони будуть не вдвох з другом.

Сказала, щоб не їхав, він почав злитися, я й плюнула. Не хочу і не можу контролювати, я втомилася від такого, хочу бути коханою і не сумніватися.

Я хочу, щоб дочка бачила інший приклад стосунків, бачила, що люблять маму. А не просто намагаються через те, щоб не розлучатись і люди погано не подумали, мовляв, як так, дружина пішла.

Ви можете подумати, що їй не вистачає, мужик не кидає, він батько її дитини, ну подумаєш, сама ж одружитися змусила. Ось я й заплуталася.

Якщо чесно, я не вірю, що зустріну такого, щоб не зраджував. Думаю, що таких немає, а якщо і є, то такий мене не полюбить, бо я хоч і вважаю себе гарною, у мене хороша освіта і взагалі, але мене ніхто ніколи не любив, от чесно.

За мною не бігали чоловіка. Я вибирала сама і сама добивалася.

Виявляла ініціативу, і тут також із заміжжям. Я хотіла каблучку та дитину, якби не змусила, то була б одна.

Може, й добре, що так сталося, я ж отримала, що хотіла. Але чи залишитися з ним чи піти?

Погано жити, не знаючи, чи вірний тобі чоловік, адже майже всі так живуть. Або самі починають зраджувати на помсту.

Я не така, я хочу зберегти в собі людину з честю, з вірою у щасливий шлюб. Допоможіть мені, будь ласка, зрозуміти, де біле, а де чорне, відрізнити зерна від полови.

У нашому світі невже все так безнадійно? Що нормально жити з чоловіком-зрадником і закривати на це очі заради дітей.

Боже, я не хочу таких норм. Усі хочуть від жінок тільки тіло, всі мої подруги або незаміжні, або через дитину вийшли заміж, або ще чекають свого принца.

Може, треба чекати на свою людину, а не заштовхувати мужика під вінець пузом? А може, це наївні дурні казки маленької дівчинки?

КІНЕЦЬ.