Колі здалося, що грюкнули вхідні двері, і він зрадів — може, це тато раніше обіцяного часу додому повернувся? Голоси були чутні у спальні, Коля відчинив двері, вбіг і тут же позадкував…

На тумбочці лежали червоні троянди з колючими стеблами. А дядько Леонід, татів друг, цілував мамі руки, потім спробував її обійняти і різко притягнув до себе…

Далі Коля не став дивитися, він з жахом розвернувся і помчав до своєї кімнати. З маминої спальні лунали крики:

— Не чіпай мене, Леоніде, перестань, що ти робиш, зараз же припини!

— А-а-а-а-а, — заткнувши вуха руками, закричав Коля, щоб цього не слухати.

Він кричав до того моменту, поки не грюкнули вхідні двері, значить нарешті дядько Леонід пішов. А Коля ж завжди так чекав татового друга, він і сьогодні чекав, адже ввечері на мамин день народження зберуться гості.

Тато сидітиме поруч з мамою, і милуватиметься нею, а матуся в гарній сукні буде світло усміхатися, приймати вітання і пригощати гостей всякими смаколиками!

А ще Колька чекав дядька Леоніда, бо він обіцяв подарувати йому вагончик для його залізниці. Татко рік тому купив йому рейки, вагон, цистерну і паровоз, і вони з татом запускали потяг, але Колька мріяв, щоб склад був довший.

І дядько Леонід, татів найкращий друг, пообіцяв йому подарувати вагончик прямо на мамин день народження, Коля ледь дочекався цього дня, але тепер йому нічого не треба від цього підступного дядька Леоніда!

— Синочку, ну що ти плачеш? Дядько Леонід у відрядження ввечері поїде, не зможе до нас прийти, ось він і зайшов мене привітати, — це ввійшла мама, і, ховаючи очі, стала Колі пояснювати, ніби він маленький.

Але Коля тільки замичав і став махати руками на маму, вона завжди боялася, що він так нервує, ну і нехай боїться:

— Мммм-м — ммммм — йдиииии…

Колі вже скоро п’ять, але він поки не говорить, мама його і по лікарях водила, вони сказали, що він не німий, все в порядку, але треба почекати, але мама дуже хвилюється.

— Не треба, Колю, не мичи так, я піду, ти тільки не подумай нічого поганого, — мама швидко пішла, залишивши його в спокої.

А Колька, перенервувавши, довго сидів на підлозі за шафою, та так і заснув на підлозі від розладу. Розбудив його голос тата, він повернувся з роботи з пишними квітами, що солодко пахли, адже скоро гості прийдуть.

І Колька схопився, йому стало страшно, що тата всі обдурили, а він так і не дізнається і буде усміхатися як дурний!

— Тату, дядько Леонід маму цілував, він поганий і не друг зовсім! Поганий, поганий! — з останніх сил закричав Коля, схопив ці противні колючі троянди, весь обдряпався і зі сльозами від болю від подряпин, і від душевного болю за батька, та й за матір, він кричав і кричав, ніби хотів надолужити своє невміння говорити:

— Він прийшов і маму схопив, викинь ці троянди, і не потрібен мені вагончик, нічого не потрібно, нічого, нічого!

Коля стояв між ними весь спітнілий і червоний.

— Колю, синку, ти що, заговорив? Коленько, синочку, та це все неправда, не плач, все не так було! — мало сама не заридала мама, потім повернулася до тата, а він так і стояв з дурною посмішкою і питанням в очах…

— Сергію, ну ти ж не думаєш, що це правда? Ну просто Леонід завжди мені знаки уваги надавав, ти ж знаєш, а тут так все безглуздо вийшло, він зірвався, я й сама не зрозуміла, але потім я сказала, що він очманів і нехай забирається з нашого дому… Ти чуєш мене, Сергійку? Чуєш?

Але Сергій стояв, оглушений словами сина. Коля, його мовчазний Коля, раптом заговорив, виплеснувши клубок жаху й образи за нього. У руках у сина були зламані, розірвані троянди, а на обличчі відбиток пережитого страху.

Марина стояла поруч і плакала, намагаючись виправдатися, але в очах Сергія читалася недовіра.

Він дивився на дружину, на сина, на ці прокляті троянди, і в голові пульсувала одна думка — що взагалі тут сталося?

— Колю, синку, заспокойся, — Сергій присів навпочіпки перед сином, намагаючись говорити м’яко. — Розкажи мені все по порядку. Що ти бачив?

Але Коля, схлипуючи, лише повторював уривки фраз: — Дядько Леонід… мама… цілував… поганий… троянди… Він тикав пальцем у квіти, немов вони були причиною всього зла.

Сергій перевів погляд на Марину. Вона стояла, опустивши голову, і сльози текли по її щоках.

— Марино, що він таке говорить? — запитав Сергій, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все кипіло.

Марина підняла на чоловіка заплакані очі.

— Сергію, ну це не те, що ти думаєш. Леонід зайшов привітати мене з днем народження. Він… він завжди був до мене небайдужий. Він спробував… обійняти мене. Я відштовхнула його, чесно. Я сказала, що він збожеволів.

Сергій мовчав, намагаючись перетравити почуте. Він знав Леоніда багато років, вважав його другом. Невже він міг так вчинити? І як тепер дивитися в очі дружині, синові?

Скоро мали прийти гості, у них свято, а в його домі розігралося таке, що ніякого настрою святкувати нема.

— Давай скасуємо, — тихо сказала Марина. — Я гостям все поясню, подзвоню, що у нас змінилися обставини.

— Та ні, не треба, нехай свято буде, — Сергій взяв троянди і викинув їх у сміттєвий кошик. Потім він підійшов до Марини й обійняв її: — Нам потрібно поговорити, але краще пізніше. Зараз треба гостей зустрічати, потім розберемося…

***

А сьогодні мамі Миколи виповнюється сімдесят років. Звісно, будуть гості, а тато подарував мамі її улюблені парфуми і, звичайно ж, ті самі гортензії.

Тепер Микола, звісно, знає, як ці квіти називаються. Пишні, ніжно-рожеві, вони стояли у вазі на столі, нагадуючи про той, інший, давній день народження.

Той давній день народження мами йому на все життя запам’ятався, він вперше так близько зустрівся зі зрадою. Батько на ранок зібрав речі і сухо сказав, що його батьки погано почуваються, і він тиждень у них поживе. А заодно йому треба багато про що подумати.

Тато пішов, а мама сиділа в спальні й плакала, притискаючи до себе ніжні пишні грона подарованих татом квітів. І Колі тоді стало дуже шкода і маму, і тата, і себе. І взагалі, навіщо він кричав і розповів татові?

Це дядько Леонід винен, це він все зіпсував і вліз у їхню сім’ю, добреньким прикидався, нічого Колі від нього більше не потрібно!

Увесь тиждень Коля дуже чекав тата і бачив, що мама теж чекає. Він бачив, як мама потайки витирала сльози, коли дзвонив телефон, і як її обличчя світлішало, якщо дзвонив батько.

А потім татко повернувся. Він обійняв маму, посадив Кольку на коліна і сказав:

— Ну що, братці, ходімо в парк на атракціони? А ще через місяць Коля з татом поїхали в дитячий світ, і тато купив йому червоний вагончик, найкрасивіший.

Дядько Леонід до них більше ніколи не приходив, тато сказав, що він дуже помилявся у своєму другові, а мама не винна, вона просто не очікувала і розгубилася. Батьки помирилися, і у Колі через рік з’явилася молодша сестричка Ритуля…

Ритуля і сьогодні, звісно, на мамин ювілей зі своєю ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, сім’єю приїде, вони в іншому місті живуть. Микола подивився на фотографію Рити з чоловіком і дітьми, що стояла на комоді. Як швидко летить час!

У Миколи теж сім’я, кохана дружина Ірина і два сини — Антон і Микита. Антон уже зовсім дорослий, вчиться в університеті, а Микита закінчує школу. Вони з Іриною зараз на кухні, допомагають накривати на стіл.

— Тату, ти чого задумався? — запитав Микита, вириваючи його зі спогадів.

— Та так, життя своє згадую… — усміхнувся синові Микола.

І хоча в той давній день Коля від жаху нарешті заговорив, він не любить згадувати той день і дядька Леоніда. Та й сам Коля дуже вибагливий у друзях.

Він пам’ятає, як важко було його батькам, для нього теж найважливіше — це його сім’я. І Микола зробить усе, щоб його діти ніколи не зазнали того, що зазнав він у дитинстві.

Дзвінок у двері. Це, напевно, Ритулька з сім’єю. Микола усміхнувся і пішов відчиняти.

Сьогодні буде велике, гучне, щасливе сімейне свято. І мама сяятиме від щастя, оточена любов’ю своїх дітей і онуків. А гортензії, подаровані татом, нагадуватимуть про те, що їхня любов перемогла…

***

Читаючи цю історію, ніби занурюєшся у вир дитячих переживань і дорослих таємниць. Хіба ж не дивно, як одна подія, один несміливий крок може перевернути життя з ніг на голову і змусити маленьке серденько заговорити від болю та страху? А потім, через роки, ця подія стає уроком, що формує характер і цінності.

Чи доводилося вам бачити, як діти, ще зовсім маленькі, відчувають те, що дорослі намагаються приховати?

І як, на вашу думку, варто діяти батькам у таких непростих ситуаціях, щоб уберегти дитячу душу від ран?

Адже головне — це зберегти родину і навчитися пробачати, щоб любов перемогла, правда ж?

Дуже цікаво почути ваші думки і, можливо, схожі історії з вашого життя. Діліться, адже розділена радість подвоюється, а розділений біль зменшується!