Зовсім несподівано Настуня вирішила провести свою відпустку не на якомусь модному заморському курорті, не на круїзному лайнері і не на середземноморському пляжі, хоча й мала таку можливість.

До своїх тридцяти років вона вже міцно стояла на ногах у професії, закінчила університет, одразу влаштувалася в солідну фірму ландшафтним дизайнером, і за сім років пройшла шлях від стажера до провідної фахівчині.

Купила собі гарну автівку, виплачувала, не надто напружуючись, іпотеку за двокімнатну квартиру в Києві, де й мешкала зараз разом із Султаном – сірим котом дворянської породи, якого ще маленьким кошеням підібрала одного лютневого вечора у дворі.

А вирішила Настуня відпочити в тиші, самотності й спокої на бабусиній дачі під Полтавою.

Бабуся прожила там усе своє життя, аж поки не пішла в засвіти, і хатина залишилася без господаря.

Батьки й Настя були людьми суто міськими, навідувалися рідко, проте Настуся в дитинстві любила літніми днями відпочивати на цій самій дачі.

Потім настала юність, старші класи, інститут, робота… Її молодша сестричка Рита також не горіла бажанням поратися в саду-городі, як то кажуть, не її то коник.

Дачу вирішили продавати, а поки вона стояла без догляду, як сирота.

Настя домовилася з батьками, що найме добрих людей, які хату й город приведуть до ладу, вона поживе там два-три тижні, а потім хатинку виставлять на продаж.

Дівчина оформила на роботі “відносну відпустку” – тобто взяла в роботу кілька проєктів, щоб у дачній тиші, чергуючи відпочинок із працею, над ними працювати, але в офісі не з’являтися й приймати дзвінки лише від шефа, і то, в крайньому разі.

Перевезла деякі речі, зняла готівку, бо в селі з картковими розрахунками могли бути проблеми, суворо-пресуворо звеліла батькам не видавати її місцезнаходження нікому – вона хоче просто відпочити на самоті, як риба у воді.

Сусідами ліворуч виявилися звичайні сільські жителі, у яких вона купувала свіже молоко, густу сметану, ніжний творог та запашні яйця, решту продуктів можна було знайти в місцевому магазинчику.

Праворуч стояв незаселений будиночок, зачинений на всі замки, але трава навколо нього була скошена “під нуль” і зібрана в акуратні купки-стіжки, видно, хтось доглядав.

Султан перебрався до хати разом із Настею, він не дуже схвалював життя на природі, віддаючи перевагу домашньому дивану чи м’якому кріслу, але й особливо не заперечував – аби поруч була господиня, готова погладити й почухати за вушком, а також повна миска з їжею.

Перші три дні Настуня просто кайфувала, спала, коли й скільки хотіла, дивилася якісь легенькі комедії, наїдалася смачнющим домашнім сиром і сметанкою й навіть не думала відкривати свої робочі файли.

Кіт валявся поруч і своїм муркотінням навівав солодку дрімоту – загалом, життя було безтурботним і прекрасним, як у раю.

На четвертий день у дівчини ледь заворушилася совість, і вона вирішила трохи попрацювати.

Щоб прогнати ліниву дрімоту, прихопила рушник і подалася до літнього душу у дворі.

“Потім заварю запашної кави й візьмуся до роботи!” – подумала вона.

Водичка в бочці над душем була досить прохолодною, аж шкіру зводило. Настя скрикнула, але гріти воду не стала: не хотілося возитися з нагрівачем, та й прохолодна волога краще бадьорила, як після купання в річці.

Рішуче стала під водяний віяло, ще раз голосно, від душі, скрикнула: праворуч нікого, а ліворуч сусідам не до неї, у них своє господарство, кури, город, клопотів по горло. Та й кому там за нею підглядати й слухати її верески – баба Марія на городі за хатою, а онуки вже подалися на вулицю, ганяють м’яча.

Вона накинула на себе рушник і пішла до хати, не надто переймаючись своїм виглядом, проте на півдорозі різко зупинилася: на порожній ділянці праворуч почулися чоловічі голоси, стриманий сміх.

На щастя, її поки що не помітили, і вона, щільніше загорнувшись у рушник, шмигнула до хати, як мишка в нірку.

Одяглася, нишком визирнула у вікно – біля сусідньої хвіртки стояв джип, з якого двоє молодиків витягали баули, сумки й валізу, очевидно, вони під’їхали, коли Настя була в душі, бо помітила їх тільки зараз.

Хлопці занесли речі до хати, один з них поїхав, а другий залишився. “Так, отже, сусіди з’явилися… Цікаво, він один чи з родиною? Хоча…

Якщо з дружиною та дітьми – буде гамірно й метушливо, як на вокзалі, якщо один, обов’язково почнуться спроби знайомства, спілкування, а вона приїхала сюди просто відпочити!”

Гаразд, та й лихо з тим сусідом, треба попрацювати! Дівчина заварила запашної кави, відкрила свій ноутбук і поринула у роботу.

Очевидно, позначився триденний відпочинок, плюс здорове харчування та повноцінний сон, але за півдня їй вдалося просунутися далеко вперед.

Вже надвечір вона вийшла на подвір’я й присіла на лавочку – відпочити, подихати вечірньою прохолодою, бо день видався спекотним. А що там її новий сусід?

Здається, в хаті щось робить, готується, напевно, до приїзду своїх. Головне, щоб не галасували й не заважали відпочивати та працювати.

— Добрий вечір, сусідко!

— Настя аж підскочила: задумалася про проєкт і зовсім відключилася від реальності, немов у іншому світі була.

Молодий чоловік стояв, спершись на невисокий паркан між ділянками, і усміхався їй цілком доброзичливо, як давній знайомий.

— Добрий вечір, сусіде! — віддзеркалила вона його привітання, стримано й чемно.

— Будемо знайомі? Я Артем.

— Анастасія. Ви на відпочинок сюди, чи купили собі дачу?

— Як вам сказати… Це мені начебто спадок від бабусі, а купив я собі квартиру в новобудові в Чернівцях, поки будинок здадуть, поки зроблять ремонт, поживу тут. Нехай батьки відпочинуть від мене, чи я від них, — Артем усміхнувся, — а взимку, напевно, знову до них, зимувати, або квартиру винайму. А ви тут відпочиваєте?

— Так, Канари та Мальдіви набридли, — усміхнулася вона, — от я й вирішила… змінити обстановку.

— Ну й славно, отже, будемо сусідами. До речі, у мене сьогодні новосілля! І я вас запрошую на маленький, скромний шашлик, по сусідськи.

— Ні, Артеме, вибачте, я не дуже люблю незнайомі компанії, та й тишу поважаю, адже я тут не тільки відпочиваю, а й працюю. Тож ви якось самі, гарно вам повечеряти.

— Насте, ви не зовсім зрозуміли, я не збирався влаштовувати галасливу вечірку з гостями, музикою й танцями, і нікого не запрошував. Я теж не люблю гучні тусовки, і сьогодні збирався посмажити шашлик чисто для себе, посмакувати його в тиші й мирно піти спати, як то кажуть, сам собі пан.

— А ви в курсі, що пити на самоті – пряма дорога на дно? — напівжартома, напівсерйозно запитала Настя, трохи лукаво примруживши очі.

— Знаю, — відповів він, — тому на самоті не п’ю зовсім, та й у компанії не захоплююся, знаю міру. Усе буде культурно й пристойно: шашлик, свіжі овочі, трохи легкого напою. Посидимо, поспілкуємося, а потім обіцяю провести вас додому, — усміхнувся Артем, його очі світилися добротою.

— А я на машині, — в тон йому відповіла Настя, — взагалі-то, хотіла ще попрацювати, але шашлик… це звучить так заманливо… Можна, я подумаю?

— Ваше право. Якщо переможе робота, я просто з’їм дві порції шашликів, а на вас буду мати величезну образу, — з удаваною погрозою сказав Артем.

— Гаразд, — усміхнулася Настя, — я поки що піду додому, а там видно буде!

Звичайно, ввечері, коли з сусідньої ділянки потягнувся апетитний димок, Настя, прихопивши з собою нашвидкуруч спечений яблучний рулет, щоб не йти в гості з порожніми руками, прийшла на сусідську ділянку.

Робота роботою, але ж вона все-таки на відпочинку!

І що поганого в тому, що вона проведе цей вечір у компанії симпатичного сусіда за шашликом і легкою бесідою?

Зрозуміло, ніяких романів вона заводити не збирається, от ще!

Просто поспілкуються по-сусідськи, і досить. На неї чекає спокійний відпочинок і некваплива робота, а всі ці пристрасті залишимо в минулому, що було, те загуло.

Треба сказати, що якщо кар’єра, житло та інші матеріальні блага в Насті були цілком успішними, то особисте життя не складалося зовсім.

Перше серйозне кохання трапилося в неї одразу після школи, коли вона, в перший рік недобравши балів для вступу до університету, пішла працювати за маминою рекомендацією в тихий офіс помічницею керівника – покрутитися серед людей, заробити собі на всякі дівочі дрібниці, підготуватися до вступу наступного року.

А провідним фахівцем у цій конторі та її начальником був Анатолій Ігорович – дорослий, солідний, підтягнутий, зі срібними скронями та пронизливими синіми очима.

Одружений, але дуже чарівний, із сильними, міцними руками…

Настя без пам’яті закохалася у свого начальника, і він відповів їй взаємністю. Між ними спалахнув шалений, від самого початку приречений роман, він став її першим чоловіком, і вона ні про що не шкодувала, розумом розуміючи, що вони ніколи не будуть разом, але серцем не бажаючи відпускати від себе таке гірке, солодке, печальне кохання.

Потім усе закінчилося, коханий із сім’єю переїхав до іншого міста, і вони більше ніколи не бачились.

Потім вона вступила до інституту у Львові, вчилася старанно й наполегливо, закривши для себе тему любовних стосунків і пристрастей.

Тільки на третьому курсі трохи відтанула, стала зустрічатися з хлопцями-однокурсниками, але це все було несерйозно й неглибоко, просто щоб згаяти час.

Почала добре заробляти, обзавелася машиною та квартирою, начальство дуже її цінувало.

Вона навчилася бачити навколишніх чоловіків практично наскрізь, розуміла, що багатьох приваблює не стільки вона сама, скільки її висока зарплата, власна квартира та автівка.

Інша крайність – самодостатні особистості, які самі мали всі матеріальні блага, не хотіли бачити поруч із собою сильну, самостійну, незалежну жінку, і прагнули неодмінно її зламати, поставити в залежне становище.

Тому Настя зосередилася на роботі, у відпустках їздила подорожувати, дивилася світ.

Іноді від нудьги заводила легкі, ні до чого не зобов’язуючі романи, які обривала одразу, при перших ознаках того, що кавалер починає захоплюватися й будувати серйозні плани, як тільки відчувала, що справа пахне смаленим.

Сусід по дачі здавався симпатичним, з непоганим почуттям гумору, забезпеченим, не заклопотаним квартирним питанням.

Вона навіть припустила думку, що між ними може трапитися невеличкий курортний романчик – так, розбавити рутину, все одно, до наступного сезону будинок вона продасть і навряд чи ще побачиться з цим Артемом.

Вони дуже мило посиділи біля догораючого багаття, поговорили про життя, посмакували соковитим м’ясом, яке приготував Артем, потім пили запашний чай з Настиним яблучним рулетом.

Хлопець поводився дуже делікатно, не намагався натякати на ближчі стосунки, тримався чемно й невимушено.

Вони посиділи ще трохи, а потім дівчина пішла до себе. Її не покидало дивне відчуття – вона абсолютно точно знала, що раніше вони не бачилися, але водночас не могла позбутися дивної думки, що вони з Артемом були знайомі раніше, десь її серце його вже бачило.

За день потому Настуня покликала сусіда допомогти їй переставити важку, старовинну шафу, що дісталася їй від бабусі, а потім вони вже на її ділянці розвели невеличке багаття, пекли. картоплю в гарячій золі й їли її, обпікаюче-гарячу, чорну від попелу, але неймовірно смачну, як ніколи в житті.

При цьому вони весело фотографували свої розмальовані сажею обличчя, сміючись безтурботно, як діти малі, яким світ видається великою цікавою грою.

Ще кілька теплих літніх вечорів вони провели, ходячи одне до одного в гості, сиділи біля вогнища, ділилися думками про все на світі, милувалися срібним місяцем і розсипом яскравих зірок у бездонному українському небі.

А потім трапилася поїздка до Львова на Настиній автівці – Артем попросив підвезти його, бо хотів забрати зі станції технічного обслуговування свою машину, яку там лагодили.

Здавалося б, спокійно міг би доїхати й рейсовим автобусом, але Настя анітрохи не здивувалася його проханню й охоче погодилася допомогти, бо ж знала, що між ними виникла якась особлива, невидима ниточка.

Спочатку вони заїхали на базар, закупилися потрібними речами, яких не було в сільському магазинчику, потім подалися до майстерні, а звідти вже на двох машинах вирушили до придорожнього мотелю з затишним ресторанчиком, щоб відзначити вдале завершення ремонту.

Замовили пляшку ігристого, удаючи, ніби забули, що обоє за кермом.

Словом, випили, душевно повеселилися, потанцювали під нехитру музику, а потім так і залишилися ночувати в цьому самому мотелі, в одному двомісному номері, де панувала атмосфера близькості та порозуміння.

Їм було на диво добре тієї ночі, вони розуміли одне одного без зайвих слів, здавалося, ніби прожили разом довге й щасливе життя, їхні душі співали в унісон.

А під ранок до Насті несподівано прийшло усвідомлення, звідки вона знає Артема, точніше, чому їй весь час здавалося, що вона його вже колись зустрічала.

Вона нічого не сказала йому, зробила вигляд, що все чудово, але їй терміново треба додому, швидко-швидко, бо там самотній, голодний і нещасний Султан чекає на свою господиню, та й взагалі, їй час вирушати.

Повернувшись до своєї дачної хатини, дівчина відшукала в дальній шухляді стареньку флешку, знайшла запис, який давно хотіла стерти, але так і не наважилася.

На тому записі вона, юна вісімнадцятирічна дівчинка, весело сміялася, обіймаючи елегантного, стрункого чоловіка зі срібними скронями, на якого, як дві краплі води, був схожий її нинішній сусід по дачі Артем.

А тоді, одинадцять років тому, він сумно промовив:

“У мене син старший за тебе, мала…”

І вона кричала, била його слабкими кулачками в груди:

“Хіба це має якесь значення, коли серце кохає?”

Але всередині неї вже закрадався холод, і вона не хотіла розуміти, що Анатолій мав рацію, що між ними прірва у віці та життєвому досвіді…

Була глибока ніч, і Настя тихенько, не вмикаючи світла, витягла з-під ліжка свою невеличку валізу, розкрила її й почала нашвидкуруч кидати найнеобхідніші речі: документи, ноутбук, речі.

Запхала в переноску сонного й невдоволеного Султана, обережно прочинила двері.

Навколо панувала тиша, у сусідньому будинку вікна були темні.

“Тільки б Артем не прокинувся!” – молилася вона подумки.

Тихо завела двигун свого авто, відчинила хвіртку.

Швидше, швидше, додому, до рідного Києва!

Вже завтра вона віддасть ключі своїй подрузі-рієлторці Світлані, та збере й привезе решту її речей і почне показувати будинок потенційним покупцям.

А Настя відпочине нарешті вдома, досить із неї тіней минулого, жити треба тут і зараз, не озираючись назад!

Вона рушила з місця, за мить виїде за ворота…

Але раптом з темряви вулиці метнулася чиясь тінь, і чоловіча постать несподівано перегородила їй проїзд.

Вона різко загальмувала й почала сигналити, голосно, істерично, незважаючи на тихий нічний час.

Сльози застилали Насті очі – коли ж цей Артем встиг прокинутися, невже стежив за нею?

— Що ти робиш у мене на подвір’ї? Дай проїхати! — крикнула вона, захлинаючись від злості та розпачу.

— А ти що робиш, виїжджаючи за ворота серед ночі, з валізою та котом у переносці? Втекти від мене надумала? — спокійно запитав Артем, у його голосі відчувалася тривога.

— А тобі яке діло? Уявив мене своєю власністю, стежив за мною? — випалила Настя, її серце шалено билося в грудях.

— Настусю, моя мила, що трапилося? — раптом тихо запитав Артем, його голос сповнився ніжністю та співчуттям.

Це було так несподівано, що вона впала головою на кермо й розплакалася вже не істерично, а гірко й безпорадно, як маленька дитина.

Він обережно відчинив дверцята з її боку, обійняв її тремтячі плечі, почав ніжно цілувати в скроні й заспокоювати лагідними словами.

— Так, кохана, стежив. Ти зранку була сама не своя, якась мовчазна й засмучена, і я не міг збагнути, що сталося, моє серце відчувало недобре.

— Зараз ти все зрозумієш і відпустиш мене… — вона тремтячими руками витягла з сумки ноутбук, увімкнула його, дістала ту саму злощасну флешку.

– Ось, подивися. Одинадцять років тому. Це я, а це твій батько. Ми кохали одне одного, а потім він сказав: “У мене син старший за тебе, мала…” А тепер – ось, цей самий син не дає мені поїхати. Відпусти мене, Артеме…

— Не відпущу, — якось дуже спокійно, буденно сказав Артем, міцно обіймаючи її.

— Ходімо до хати, тобі в такому стані не можна за кермо.

Випий солодкого чаю з лимоном, заспокойся, бери свого Султанчика в оберемок і лягай досипати.

А я сидітиму поруч і оберігатиму твій сон, щоб ніякі лихі думки не тривожили твою голівоньку.

Бачиш, ніч повільно відступає перед світанком, тіні минулого світлішають і тануть. У нас із тобою все попереду, а минуле пішло разом із нічною темрявою.

Настя застигла на місті… На обличчі був розпач, але губи мовили

— Дякую, коханий! — промовила Настя і знову заплакала, але це були вже спокійні, очищаючі, передсвітанкові сльози, що несли з собою надію на нове щасливе майбутнє…

КІНЕЦЬ.