У мене склалася ситуація, я не можу визначитись із рішенням. Я перебуваю в шлюбі 4 роки. Чоловік старший за мене на 8 років. Життя у нього складалося без підтримки батьків. Вони його вигнали з дому, коли йому було 16-17 років з невеликою сумою грошей у кишені. Він поїхав до Харкова, вступив до вищого навчального закладу і йому надали гуртожиток.

Той час для нього був украй важким, він пройшов і голод, і холод, періодично грошей дуже не вистачало. А мати його про нього забула. Вона вирішувала свої проблеми і грала роль матері для його двох братів. У Харкові він одружився, з’явилася дочка.

Вони з дружиною працювали, щоб прожити. Шлюб розпався, оскільки дружина виявилася ще тією дівчинкою. Він приїхав до батьків. Коли ми з ним зустрілися, познайомилися, у мене склалося відчуття, що він жив у колеги по роботі.

На той момент його мати купила квартиру і мала кімнату. Там із її синів ніхто не прописаний. Середнього сина, дружина прописала у своїй квартирі. Я свого теж прописала у своїй квартирі. У чому і питання. Є категорія чоловіків, які у всіх світових бідах, у своїх проблемах звинувачують жінку.

Він працює менеджером з продажу, робота нервова, стресова, і я розумію, що він нервує і поводиться іноді неадекватно. Раніше я намагалася виправити цю ситуацію, зараз складно.

Наприклад, я просто сиджу на нього дивлюся, він різко обертається і відразу нападає: «що дивишся незадоволеним поглядом», або ще щось ганебне може сказати.

Хоча я просто дивилася на нього. Він мене не чує, ні разу мене, ні в чому не підтримував, коли мені справді була потрібна підтримка, і я всю ніч ревела як білуга, він спав і похропував.

Так, він мене відправив в лікарню позбавитися дитини, а тоді я не працювала, знайшла підробіток, підлогу мити. Після того дізналася, що чекаю дитину. Звичайно, я була збентежена на рахунок дитини.

Але я схаменулась і вирішила зберегти дитину. Ось тільки Боже вирішив по-іншому, і в мене стався зрив. А з яким прагненням він гнав мене позбавлятися дитину, я стільки всього вислухала, що мільйони не заробляю, коротше, я погана і все.

І, зрив трапився з моєї вини, я теж у цьому винна. Він не врахував той факт, що живе в будинку, і гараж тато мій йому надав і всі йому дали. Мені було дуже нудно та сумно. Йому завжди мало.

Зараз, коли він вип’є (а він п’є щовечора), то починається «я поїду до батьків» (потрібний він їм боляче). Я перестала з ним розмовляти (поговорити він любить, тільки себе й чує, а як я почну говорити, то різко обриває, та й не чує) і як після всього з ним говорити.

Слухаю його, і киваю головою, створюю видимість, що цікаво. Можливо, я теж у чомусь винна. Просто з його боку це понад егоїзм, такого я ще не зустрічала. У всьому і завжди в нього винна інша людина, навіть по відношенню до першої дружини. Підкажіть як поводитися в цій ситуації, чи варто розлучатися.

КІНЕЦЬ.