На телефоні було 10 пропущених від сина. Я вийшла з масажу і тільки потім його набрала.

Слухавку взяла невістка. Я ще не встигла привітатися, як на мене посипався потік докорів:

— Ви, мабуть, дуже зайняті своїми масажами, раз не могли відповісти відразу, — саркастично почала вона. — Ми на вас розраховували, а ви знову зайняті своїм егоїзмом.

— Що сталося? — запитала я, проігнорувавши тон.

— Сталося те, що нам потрібно було терміново залишити дітей, а ви — в масажному салоні! Ну скажіть, яка нормальна бабуся так робить?

Я глибоко вдихнула. Це вже не вперше.

— Тобто ви знову вирішили, що я за замовчуванням маю бути нянею?

— Це ваші онуки! — вигукнула вона. — Усі нормальні бабусі з радістю допомагають своїм дітям!

— Усі нормальні бабусі живуть так, як хочуть, — відповіла я спокійно.

У трубці запала тиша. Я почула, як невістка різко вдихнула, мабуть, обурена.

— Вам що, важко побути з дітьми?

— Олено, ми з самого початку домовлялися: я не сидітиму з онуками на постійній основі. Я люблю їх, але я не нянька.

— Але ви ж на пенсії! У вас купа вільного часу!

— Олено, я на пенсії для того, щоб доглядати за вашими дітьми, — відповіла я.

— О, все ясно! Вам своє життя важливіше за сім’ю!

Ці слова мене вкололи. Але ж хіба я не заслужила трохи спокою? Я ж свого часу виховала сина, поставила його на ноги, працювала, ночами не спала.

І ось тепер, коли нарешті можу жити для себе, мені знову ставлять претензії?

— Мені важливе моє життя, і я не бачу в цьому нічого поганого, — відповіла я.

— Ну і добре! Ми більше на вас не розраховуємо!

Гуп. Кінець розмови.

Я ще хвилину стояла, дивлячись на телефон. Усередині все кипіло.

Увечері зателефонував син.

— Мамо, — почав він тихо, — ну що ти наробила?

— Це я наробила? — здивувалася я.

— Ти могла б хоча б іноді нам допомагати. Олена втомлюється, а я теж постійно на роботі.

— А ти пам’ятаєш, як я втомлювалася, коли виховувала тебе? І чомусь ніхто не допомагав мені.

— Але ж тобі було важко! — обурився він.

— Так. Було. І знаєш що? Я тоді пообіцяла собі, що коли настане час, я нарешті поживу для себе.

— Але ж ти бабуся!

— І що з того?

— У бабусь інші обов’язки.

— У бабусь є право вибору. І я вибрала жити так, як хочу.

Син зітхнув.

— Ти хоч розумієш, як це виглядає?

— Як?

— Як байдужість.

Ці слова мене зачепили. Байдужість? Невже, справді, так виглядає мій вибір?

Я люблю своїх онуків. Але я не хочу повертатися в той ритм життя, де я маю жертвувати собою.

Я стільки років відкладала свої бажання, і ось тепер, коли з’явилася можливість, невже я дійсно егоїстка?

Чи справді бабусі мають бути завжди готові допомагати?

Джерело