У мами в серванті було багато красивого посуду з кришталю і порцеляни. Салатниці, фруктовниці, оселедниці, супниці. Набір з 12-ти тарілок, чайний сервіз. Мама все це купила ще за радянських часів, раділа, що вдалося, через знайомих. Вона називала це «відірвала».

Коли у нас бували гості, я стелила на стіл скатертину, яка так і просила красивого посуду.

– Мамо, можна?

– Не треба, це для гостей.

– Але ж у нас гості.

– Та які це гості? Сусіди і родичі…

Я зрозуміла, щоб порцеляна вийшла із серванту, до нас має приїхати англійська королева. Раніше так було заведено – купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, що вже зараз – не рахується. Що це за життя таке? Мало грошей, мало радості, багато проблем… Справжнє життя почнеться потім, ось так раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп із кришталевої супниці, і пити чай з порцелянових горняток, але не сьогодні…

Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. І якось вона каже – відвези мене на ринок.

– А що тобі треба? – питаю.

Останнім часом одяг для мами купувала я, і завжди вгадувала. Хоча і не любила шопінг для неї, у нас були різні смаки – і те, що подобалося мені, не подобалося їй.

– Мені нову білизну треба, я схудла.

Підібрати мамі білизну було складно, бо в неї була нестандартна фігура. Ми поїхали в магазин, він був при вході на ринок. Мамі було важко йти, її боліли ноги. Прийшли, вибрали. Приміряли.

– Тут дуже дорого, і не можна торгуватися, – каже мама. – Ідем, ще кудись подивимся.

– Мамо, купи тут, я ж плачу, – кажу.

Мама вибрала білизну.

– Скільки коштує?

– Дві тисячі, – каже продавчиня.

– Дві тисячі за труси?

– Це комплект з нової колекції, – пояснює продавець.

– Та яка різниця? Під одягом все одно не видно.

Мама була відверто обурена. Я намагаюся показати продавчині, мовляв, зроби щось.

– Ой, – каже дівчина-продавець дивлячись на мене. – Я випадково не ту ціну сказала, один нуль додала. Двісті гривень – ціна.

– Інша справа. Він і двісті не коштує, але ми просто втомилися. Може, скинете кілька гривень.

– Мамо, це магазин, це не ринок, тут не можна торгуватися.

Я плачу з банківської картки щоби мама не бачила купюр. Чек відразу ховаю. Забираємо покупки, ідем до машини.

– Гарний комплект, нарядний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб свій інтерес не показувати, а раптом нам би скинули кілька гривень. Ніколи не показуй продавцю, що річ тобі сподобалася.

– Добре, мамо.

– І завжди торгуйся, а раптом скинуть.

– Добре, мамо.

Я вже звикла, я все життя отримую від неї поради, які я не можу застосувати у своєму світі. Як на мене, дурня повна – не жити, а чекати…

В грудні, перед Новим роком, мамі різко стало краще. Вона повеселішала, стала сміятися. Мене це надихнуло. На свято я подарувала їй красиву білу кофтинку, мені вона сподобалася, я подумала, що мамі вона буде дуже личити.

– Дякую, – сказала мама і сховала її в шафу.

– Одягнеш її на Новий рік?

– Ні, навіщо? Ще заляпаю. Хай буде на потім, коли поїду кудись.

Мамі вона очевидно не сподобалась… Вона любила яскраві кричущі кольори. А може навпаки, дуже сподобалась… Вона розповідала як в молодості їй хотілося наряджатися, але ні одягу, ні грошей у неї не було. Була одна біла блузка і багато шарфів. Вона міняла шарфи, щодня зав’язуючи їх по-різному, і через це на заводі, де вона працювала, усі вважали її модницею.

До тієї новорічної блузки я також подарувала шарфи, думала, що подарувала мамі трохи молодості, але вона сховала молодість на потім.

В принципі, все її покоління так поступало – відклало молодість на старість, на потім. Все найкраще – на потім. І навіть якщо очевидно, що найкраще уже минуло, все одно – потім…

Синдром «відкладеного життя»…

Мами не стало раптово. В цей день ми збиралися до неї всією сім’єю і не встигли… Я була приголомшена, розгублена, ніяк не могла взяти себе в руки. Я ніби не встигала усвідомити, що відбувається навколо.

Поїхала в її тепер уже пустий дім, треба було знайти її записну книгу, обдзвонити друзів і запросити на похорон та поминки.

Я зайшла в квартиру і довго сиділа, мовчала, слухала тишу. І раптом абсолютно безпричинно відкрилися двері шафи. Я підійшла до неї, там лежала мамина білизна, рушнички, скатертини, а зверху лежав великий пакет з надписом: «Одягніть мене в це».

Я відкрила пакет, там лежав мій подарунок – біла блузка і комплект білизни, той самий, за дві тисячі. Я побачила, що на етикетці збереглася ціна, тобто мама все одно дізналася, що він коштує дорого – і відклала його на потім, на кращий день її життя. І ось, очевидно, цей день настав, і почалося інше життя.

Справжнє життя – це те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати, її треба створювати самим. Цьому треба вчитися – жити сьогодні, не відкладаючи краще життя на потім…

Джерело