Ця історія з мого життя така якась двояка, можна сказати, що я навіть не знаю, як до цього поставитися зараз самій, і як до цього поставитеся ви.

З одного боку: я добра та розуміюча людина, завжди готова до взаємовиручки і підтримки, а особливо рідних своїх людей.

Але з іншого боку – можливо, досить вже мною користуватися? Тим паче, особливо прикро тоді, коли це роблять рідні люди, в моєму випадку – чоловік зі свекром, своїм рідним батьком.

Зараз я розповім вам все по порядку, як є.

Я вийшла заміж за чоловіка, якого ростив один батько. Я знала про все, Іван сам все мені розповів.

Мами мого чоловіка не стало, коли йому й року не було, він її навіть не пам’ятає.

Якийсь час батькові допомагала бабуся, але потім він переїхав з сином до нашого міста і взагалі залишився без жіночої допомоги, навіть жодного разу не одружився після того, як втратив дружину.

Так, батько мого Івана – досить таки непогана людина, але постійно якийсь розсіяний, невдачливий, вплутується вічно в якісь нехороші ситуації. Загалом, якийсь нещасливий він, як на мене, постійно, до того, усе турбує його.

І шкода мені свого свекра, і незрозуміло – як йому це вдається?

Особливо він магніт для недобрих людей. І шкода його, і в той же час іноді дратує те, що він такий наївний: постійно змінює роботу, йому просто не платять гроші, а він і не намагається відстояти свої права, а просто йде з роботи і відразу шукає іншу. У нього взагалі якийсь характер слабкий, а з таким характером важко живеться людям у світі.

Ми з Іваном віддаємо йому частину від своєї зарплати, щоб він не зголоднів, він обіцяє віддати, але ми вже рукою махнули – все одно не віддасть!

Але історія саме не про це, вона трохи про інше.

Справа в тому, що нещодавно був у мене день народження, а точніше навіть – ювілей.

Вирішила я зробити його в невеличкому кафе, яке біля нас знаходиться – друзів і найрідніших людей запросити, адже у ці важкі часи так хочеться побути всім разом.

Вдома всі у нас просто не помістяться, тому невеличке кафе поряд з нашим будинком – найкращий варіант.

Всі були дуже задоволені, що ми зібралися разом, адже у такі важкі часи не завжди знаходиш час для рідних і близьких людей.

Я заздалегідь всіх попросила нічого не дарувати мені, лише подарунки приносити грошима, адже так давно хочу здійснити свою мрію: купити шубку на зиму.

Хоч би скільки отримала в якості подарунка, а якщо не вистачить – потім ми з чоловіком докладемо. Зараз якось зовсім не ті часи, щоб розкидатися грошима, я вважала, що краще відкласти якусь суму для своєї сім’ї, адже у важкі часи варто мати якісь заощадження.

Подарували мені аж 14 тисяч гривень. Ось це так!

Думаю – нехай гроші лежать, адже ніхто не знає, що нас чекає завтра. І поклала ті гроші в скриньку.

До слова сказати – батько чоловіка на ювілей не прийшов, працював на добі, нарешті влаштувався на офіційну роботу з хорошою офіційною зарплатою, хоч і невеликою, зате стабільною. Просто привітав по телефону.

Так ось, у нього була до цього машина – старенька зовсім, яка вже повністю проіржавіла і ледве рухалася.

А машини йому дуже не вистачало – навіть на роботу їздити, адже ходить він паличкою. Взагалі, все з цього й почалося.

Взяв він вперше в своєму житті кредит, щоб купити машину на ходу. Пішов мій свекор на авторинок, став шукати щось підходяще.

Вже збирався брати якусь стареньку машину, але все ж зателефонував моєму чоловікові – порадитися з єдиним сином своїм.

Іван приїхав, подивився і засмутився – батькові, як завжди, хотіли всунути машину, яка дня два поїздить і зламається, та ще й документи якісь незрозумілі.

А поруч стояв цілком хороший автомобіль, але він продавався на 40 тисяч дорожче, потім скинув продавець ще й трохи грошей.

Де брати гроші? Чоловік дзвонить мені, у мене був телефон вимкнений – нарада у шефа.

Іван терміново їде додому, забирає зі шкатулки всі мої гроші і додає трохи своїх, позичає у друга. Тепер у батька Івана є машина, а у нас не буде нічого і навіть копійки за душею!

Чоловік про це сказав мені тільки ввечері. Я дуже сильно плакала – мені дуже прикро було. Чоловік запевняє, що батько віддасть гроші до початку весни, це просто борг, але я не вірю.

По-перше, він нам ніколи нічого не віддавав, а по-друге, з чого він віддасть?

Він самотній чоловік немолодого віку, ще й заробляє на так багато, щоб гроші повернути за такий короткий час, у нього тепер кредит, зарплата маленька, а інших доходів немає.

Чоловік мені каже, що в крайньому випадку він сам накопичить цю суму до весни або кредит на шубу візьме, але це вже будуть наші сімейні гроші, з нашого бюджету!

Десь в глибині душі мені і шкода свекра, але себе шкода більше! Ну як до цієї ситуації нормально ставитися? Дорослі люди, а так недобре вчинили.

Дуже прикро. Невже це нормально в сім’ї?

КІНЕЦЬ.