На свій день народження я до останнього чекала чуда. З Валерієм ми зустрічаємось майже рік, а це досить багато, щоб впізнати людину і її вподобання.

Та день 4 лютого промайнув для мене як сон. Ні дзвінка ні повідомлення. Ввечері я таки вирішила розставити всі крапки над “і”. І ви знаєте, я таки була змушена зняти ті рожеві окуляри.

– Валерію, я навіть не варта в тебе подарунка, так?

Я сказала це йому майже пошепки, але кожне слово було вичавлене. Він стояв навпроти мене у своїй завжди ідеально випрасуваній сорочці, з тим же виразом на обличчі, що й завжди – спокійний, незворушний, ніби його це не стосується. А мене все сильно зачіпало.

– Василино, ну ти ж розумієш… Я просто не встигаю, робота, справи…

– Але я встигла! Я працюю, я маю купу справ, я теж людина зайнята, але я знайшла час, аби підготувати тобі сюрприз, аби подарувати щось особливе! А ти? Навіть не згадав про мій день народження! Ти ж навіть не привітав мене!

Валерій зітхнув і похитав головою, наче я маленька дівчинка, яка роздуває проблему з нічого. Це розлютило мене ще більше.

Наші стосунки тривали майже рік. Я завжди намагалася зробити для нього щось особливе – приємний вечір, маленькі сюрпризи, теплі слова.

Іноді я дарувала йому речі, які, як мені здавалося, йому сподобаються – книгу про автомобілі, які він любив, набір для догляду за бородою, дорогий светр, бо він постійно мерз. Він приймав усе, посміхався, дякував… Але жодного разу не зробив нічого подібного для мене.

Я довго виправдовувала його. Мовляв, чоловіки не такі емоційні, не всі вміють висловлювати почуття подарунками, не кожен задумується про такі речі. А потім настав мій день народження.

Я не чекала діамантів чи подорожі до Карпат, просто хотіла уваги. Банального “З днем народження, кохана!”. Але ні смс, ні дзвінка не було. Я сама нагадала йому через день. Він лише відмахнувся – мовляв, робота, проблеми, вибач.

А тепер ми стояли тут, після року стосунків, і я вперше відчувала, що віддала людині занадто багато без жодної віддачі. Я дивилася на нього і не впізнавала. Чому я так довго це терпіла? Чому мені було достатньо його легковажної посмішки, щоб знову і знову пробачати?

– Василино, не треба драматизувати. Ну забув я, з ким не буває?

І ось тут я зрозуміла – більше не можу. Не хочу більше пояснювати очевидне, не хочу більше виправдовувати людину, якій просто не потрібно докладати зусиль, бо вона знає – я все одно залишуся. Але я не залишилася.

Я розвернулася і пішла. Вперше за довгий час я не чекала, що він мене зупинить. Бо він не зупинив би.

Тепер думаю – чому ми так часто закриваємо очі на те, що нам болить? Чому вигадуємо виправдання для тих, хто навіть не старається бути кращими для нас? І головне – коли варто сказати “досить”? Як зрозуміти, що людині ти просто зручна, а не кохана?

Джерело