На сватанії сваха дивилася на нас з чоловіком, як цариця на свою прислугу.

– І що, правда, що ні ви, Тамаро, ні ваш чоловік, не маєте освіти? Ну хоч дев’ять класів закінчили?

– О, та ви в “точку”, свахо. Якраз 9-ть і закінчили. Ми ж з Тамарою були в одному класі. Ще зі школи разом, – наголосив Вітя.

Ну якось та й відбули ми цю сватанію, і близько 9-ї вечора були вже вдома. Браму ми відкрили пультом, тільки свати про це дізналися трішки пізніше. Побачивши наші хороми і подвір’я, вони були в подиві.

– Ой, ну які ж ви молодці, Тамаро! Таку хату звести, треба ж гроші мати.

– Ага, – повторив мій чоловік.

– Уявіть собі, що б було, якби в нас з Тамарою освіта була?

Свати зашарілися, швидко перевели розмову на інше. А ми з Вітею тільки перезирнулися.

Ще п’ятнадцять років тому ми з чоловіком не мали нічого, окрім мрій і бажання жити краще. Так, у нас не було вищої освіти, але були дві важливі речі: руки, які вміють працювати, і голова, що знає, чого хоче.

Я поїхала на заробітки в Італію. Вітя ж залишився вдома – будував, розширював, розвивав наше господарство. Працював на себе, не чекаючи від когось допомоги.

– І що, Тамаро, не страшно було поїхати самій? – якось запитала подруга, коли я вперше повернулася після кількох років у Римі.

– Страшно. Але ще страшніше було залишитися тут і животіти в злиднях, – відповіла я.

Роки летіли швидко. Ми не марнували часу. Кожен зароблений цент я вкладала в дім. А Вітя – в будівництво, у розвиток. Коли свати приїхали перед весіллям дітей, то вперше побачили, як ми живемо. Їхні очі округлилися від здивування.

– Оце так! І все своїми руками? – здивувалася сваха, оглядаючи просторий двір, де кожен куточок був продуманий до дрібниць.

– А чого ж ні? Руки є, голова на місці – і вперед! – відповів чоловік.

Настав день весілля наших дітей. Ми вирішили, що свято має бути найкращим. Хоч і без освіти, але грошей ми вклали більше, ніж могли б дозволити собі ті, хто нас колись зневажав. Самі оплатили музикантів, запросили найкращих операторів, замовили розкішний ресторан. Коли гості побачили розмах, не могли приховати захоплення.

– Тамаро, а хто вам таке шикарне весілля організував? – запитала знайома свахи.

– Ми самі, – відповіла я з посмішкою.

– Гроші, знаєте, вони люблять працювитих.

Свати ходили між гостями горді, мов павичі. Їхня зверхність розчинилася десь у минулому, тепер вони лише з гордістю розповідали про нас, як про людей, які знають, чого хочуть від життя.

Відтоді ставлення змінилося. Свати більше не дивилися на нас звисока. Навпаки, тепер у кожній розмові з гордістю розповідали знайомим про «свата-майстра» та «сваху, що не боїться важкої роботи».

Час минав, і ми ще більше утвердилися в тому, що життя – це не дипломи, а вміння діяти. Коли ти знаєш, заради чого працюєш, ніякі перешкоди не страшні.

Іноді думаю: а якби я не наважилася їхати? Якби Вітя сидів склавши руки, чекаючи «кращих часів»? Напевно, ми б досі жили, як багато хто навколо: нарікаючи на життя, жаліючись на долю.

А ви як вважаєте? Що важливіше: освіта чи вміння працювати та ставити перед собою цілі? Чи справді без диплома неможливо досягти успіху?

Джерело