– Я вас бачу вперше. За що мені вас прощати? – смикнула плечем Галя.

– Тоді Льошку пробач! Він кохає тебе. Не пішов, значить любить.

– А тебе? – Галя повернулася до неї.

– На це запитання я теж не знаю відповіді.

***

Телефон лежав на підвіконні в кухні. Галина й не думала відповідати – мобільний був чоловіка. Але номер висвітився незнайомий, міський.

Галина похитнулася мить – Олексій був у душі. А раптом щось важливе?

Може не біда, якщо дружина, з якою чоловік прожив двадцять п’ять років, один раз відповість замість нього на дзвінок? І вона наважилася.

– Так?

– Із двадцятої міської турбують. Лідія Вікторівна Сторожева надійшла по швидкій у несвідомому стані. Цей телефон вказано в її апараті як зв’язок з екстреного питання. Я так розумію, родичі?

Галя завмерла… що? Родичі? Сторожева? Хто це взагалі?!

– Мені здається, ви номером помилилися… – почала вона.

– Пані, як це можливо? Я вам не за номером із папірця дзвоню. Техніка не помиляється.

– Галюсю, хто там? – чоловік вийшов із ванної, витираючи голову рушником.

Як він дратував її всі двадцять п’ять років цією безглуздою звичкою, тягнути воду з ванної у квартиру. Особливо в кухню. Ну витрись ти нормально у ванній кімнаті! Ні, преться.

Розбризкуючи воду, як дворова собака. І фиркаючи приблизно так само.

Не вдалося Галині відучити чоловіка від цієї звички не довитиратися. Як вона не пиляла його. Від багатьох дурних звичок відучити вдалося, але від цієї – ні. Щоправда, зараз було не до цього.

Голос у слухавці щось вимагав від неї.

– Льошику, ти знаєш, хто така Сторожева Лілія?

– Лідія. – голосом, що впав, сказав зблідлий раптом чоловік.

– Хто це? Тут із лікарні телефонують!

Олексій різко вирвав телефон у неї з руки:

– Я слухаю. Так. Так. Добре, я їду.

Він застиг біля вікна, дивлячись кудись у далечінь.

– Олексію, ти можеш мені пояснити…

– Не зараз, Галю. Вибач.

Щось у його голосі було таке, що вона й справді не стала більше ставити запитань. Льоша пішов кудись, а Галина сіла на диван і відчула, що її немов оглушило. Що це? Інша жінка?

Ну а що ще таке це може бути… але як же? А вона-то чому нічого не помітила? Галині було… не погано, а дивно, чи що.

Вона наче випала зі свого звичного усталеного світу, але не розбилася, а звалилася на вату. І вата огорнула її з головою так, що вона ніби не чує нічого.

Немов сусіди не шумлять, птахи не цвірінькають за вікном. Машини не їздять. Немає життя. Ні навколо, ні в ній. Так у цій ваті Галя й просиділа весь день.

Чоловік повернувся надвечір. Зняв куртку, надів капці. Не вітаючись, пройшов у кухню. Він що, вирішив, що ось так просто все й буде? Вони зроблять вигляд, що нічого не сталося? Ну вже ні!

– Я чекаю пояснень! – заявила Галина, входячи в кухню слідом за чоловіком.

– У цьому і вся й річ, Галю. – усміхнувся Олексій. – У цьому все й річ. Ти від мене все життя чогось чекаєш.

Вона навіть задихнулася від обурення. Тобто це вона ще й винна?!

– Просто поясни, що відбувається. – Галя раптом втомилася.

– Усе життя… завжди ти була чимось незадоволена. Усе життя від мене щось вимагала. І я… просто втомився. В один прекрасний момент. Втомився, і все.

– Давно? – сиплим голосом запитала Галя.

Олексій відповів після невеликої паузи:

– Вісім років.

– Вісім років ти живеш на дві сім’ї?! Вісім років?

Галина сіла на табуретку і заплакала. Господи… стільки років у брехні. Та як же вона… чому ж…

– Чому я нічого не помітила?

Чоловік знизав плечима.

– Я піду, напевно. Речі зберу.

– Що я скажу Оленці?

– Вона знає, Галю.

– Що?!

– Вона знає. Вона знайома з Лідою. І зі своїм братом теж.

– У тебе там ще й… Господи!

– Та перестань ти голосити, Бога ради! – поморщився Олексій. – Велика біда, дізналася, що в мужика інша. Біда в Ліди. Вона помирає. У сина нашого біда, у шість років залишиться без матері. А в тебе…

– А в мене світ завалився! – закричала Галя.

– Це минеться.

Він пішов. Зібрав якісь пожитки і поїхав на машині. А Галина залишилася одна, не знаючи навіть, із ким поговорити. Не з Оленою ж, зі зрадницею! Рідна донька, як вона могла!

Зранку Галина вирішила, з ким вона поговорить. З нею. З розлучницею. Навряд чи Льошка сидітиме поруч із хворою. Робота, син.

Вона взувалася в коридорі й думала: хіба так буває, щоб настільки круто змінювалося життя в один момент? Ах, так. Не в один же. Вісім років…

Кілька разів телефонувала донька. Галя слухавки не брала.

Олена написала повідомлення: «Мамо, ти як? Передзвони».

Галі хотілося написати: «У батька свого запитай, як я!», але вона стрималася.

По-перше, була дуже ображена на доньку. А по-друге, просто не хотіла нічого відповідати. Як вона? Їй дуже погано. Боляче їй.

Але ділитися цим із донькою, яка знала про коханку батька… ну вже ні! Щоб Олена потім розповіла Льошці, як матері погано. До біса вас!

Її пропустили, навіть дивно.

От часи пішли, кого попало в лікарню пускають. Сказала, що сестра, і ласкаво просимо. Лідія Сторожева лежала в окремій палаті.

Галину мало не вивернуло від думки, на які гроші коханка її чоловіка тут лежить. Вона рішуче потягнула на себе двері й увійшла.

Тендітна жінка на лікарняному ліжку злегка змінилася в обличчі, побачивши Галину. Стало бути, знає, хто вона така. Не дивно.

Це дружини вічно все дізнаються останніми.

У Лідії був жахливий вигляд. Худа, щоки ввалилися. Навколо очей темні кола. Однак, вона швидко взяла себе в руки, і спокійно подивилася на Галю. Мовчки подивилася. І Галя мовчала.

Коли вона йшла сюди, думала, що знає, що сказати. А тут… розгубилася. Навіть укол жалості якоїсь відчула. Судячи із зовнішнього вигляду Лідії, вона й справді однією ногою в могилі.

– Що з вами? Чим ви хворієте? – несподівано для себе запитала Галя.

– Та тим самим, чим і всі. Рак. – зітхнула Ліда. – Ви не бити мене, сподіваюся, прийшли? А то я ж зараз і здачі дати не зможу.

Ясно.

Вона з гумором. І, напевно, нічого з Льошки не вимагала. Звісно, не вимагала, раз вісім років у коханках просиділа.

А їй, Галині, як він сказав, вічно все не подобалося. Ну… є в Галі ця риса. Схильність до критиканства. Важко догодити на неї. І що тепер? Коханок заводити? Дітей позашлюбних заводити? Он, довів бабу. Від щастя раком не хворіють!

– Чому він просто до вас не пішов?

Мабуть, це єдине запитання, яке мало хоч якесь значення. Все інше вже пізно. І неважливо.

Лідія спробувала посміхнутися.

Вийшло кривувато і жалюгідно. Але ж колись, судячи з усього, була красунею. Риси і зараз вгадуються. Галя навіть напружилася, чекаючи на відповідь.

– Вам варто це запитати у свого чоловіка. Не в мене.

– А ви що, не просили його? Не хотіли за нього заміж?

– Хотіла. Чому не хотіла? Я спочатку не хотіла з ним узагалі нічого. Думала, вчинити правильно. Але… почуття виявилися сильнішими. Чого б я там не хотіла, Галино, я нічого не вимагала з Олексія. Мені… – вона облизнула сухі потріскані губи. – мені важко говорити. Вибачте.

– Так. Добре. Я піду.

Галя повернулася, щоб вийти.

– Я серйозно. Вибачте мене!

Ах, ось вона про що.

– Я вас бачу вперше. За що мені вас прощати? – смикнула плечем Галя.

– Тоді Льошку прости! Він кохає тебе. Не пішов, значить любить.

– А тебе? – Галя повернулася до неї.

– На це запитання я теж не знаю відповіді.

Галина постояла ще кілька секунд біля дверей, помотала головою і сказала, стримуючи сльози:

– Я не зможу.

Вона йшла вулицею, думаючи про те, якою була дурепою. Пиляла мужика все життя, і думала, що раз він мовчить, значить його все влаштовує.

Не можна повернутися на двадцять п’ять років назад і вибудувати стосунки за новою. Інакше. Але й пробачити таке не можна.

Галина витягла телефон і зателефонувала доньці:

– Я погана людина? – запитала вона з ходу.

– І тобі привіт, мамо.

– Так що?

– Не погана. Непроста. З тобою нелегко. Коли пішла з життя бабуся і залишила мені квартиру, соромно говорити, але я зраділа.  Ні, не її відходу, звісно. А тому, що все так вдало склалося.

Що я можу від вас з’їхати. І шкода було батька. Жахливо шкода. Але я втомилася. Втомилася постійно вислуховувати, що то не так, і це не так. Що я не така. Неправильна. Перший рік тільки дихати вільно вчилася. Робити все без оглядки на твою критику.

– Досить. Досить! Я зрозуміла.

Галина втомилася слухати, яка вона погана.

А вони, виходить, усе життя так жили. Льошка. Оленка. Тобто, це на себе їй потрібно ображатися? Чудово просто. Вона витягла телефон і зателефонувала Льоші:

– Так. – втомленим голосом сказав він.

– Нам потрібно розлучитися. Терміново.

– Як скажеш. Тільки, давай ти сама цим займешся? Я зараз трохи зайнятий.

Зайнятий він. Чому зараз? Судячи зі стану цієї Ліди, хворіє вона не перший місяць.

А може, і не перший рік. Ну, і хто тут погана людина?

Вони розлучилися.

Галина звикала жити одна, не думаючи, що там, у Льоші. Душа нещадно боліла. Відчуття було дивне: немов ти довго-довго біг гарною казковою доріжкою, прямою і широкою, і раптом потрапив у темну гущавину лісу.

А в ньому звивиста стежка і купини на кожному кроці. Галина намагалася себе зайняти, відволікти. Йога. Книги.

Сходила навіть на якийсь семінар: «Життя після розлучення». Досить марний.

Ще вона дуже старалася тепер не критикувати нічого. Просто ловила себе на роздратуванні, гасила його, і говорила про себе: «Хороший семінар, але мені не підійшов».

Іноді зідзвонювалися з Оленою.

Але від особистих зустрічей Галина вперто ухилялася. Не могла позбутися думки, що бачитиме в доньці зрадника. Або, буде думати про те, що Олена в курсі справ батька.

Ще запитає що-небудь. Як Галина не намагалася залишити Льошу в минулому, виходило не дуже.

Якісь речі, місця, моменти спрацьовували як тригер, і хотілося вити від того, що Льошика, її чоловіка, немає поруч. Та й не чоловік він їй більше.

Одного разу вона зустріла Олену. Випадково, в Торговому Центрі. Тут уже діватися було нікуди. Виявилося, вона скучила за донькою. Обійнялися.

– Підемо, може, кави поп’ємо? – запропонувала Галя.

Олена зам’ялася. Вона все дивилася кудись у бік лотка з іграшками.

– Розумієш… я не можу. Я не одна. – промямлила Олена.

Галина подивилася туди, звідки дочка боялася відвести погляд. Там стояв хлопчисько і розглядав іграшки. Здогадка пронизала як стріла:

– Це… він? Це син Ліди?

Олена винувато кивнула.

– Як вона?

– Мамо… ти чого? Ліди більше немає. Кілька місяців тому. А ми ось прийшли гру вибрати. Ми… ми підемо, напевно!

Хлопчик був дуже симпатичним. І дуже схожий на Олексія.

– Так бери його, купимо хлопцеві морозиво. – вирішила Галя. – Я скучила за тобою. А то знову потім рік не побачимося.

– Ну, ти точно не проти?

Галя похитала головою.

Хлопчика звали Глібом. Вони пішли наверх і набрали всякої смакоти в кафе. Син її чоловіка виявився веселим і товариським хлопцем.

З’ясувалося, що Олена живе з батьком і Глібом, а свою квартиру здала.

Хлопчик, чуючи, як сестра називають Галю мамою, дивився на них в усі очі. Напевно, йому не все було зрозуміло. Безглузда ситуація. А Галині стало сумно. Вони (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) підуть до себе додому, ввечері прийде Льоша.

У них сім’я, виходить. А вона одна. Нікому не потрібна.

Як Галя до такого життя докотилася? Вона мало не заплакала від жалю до себе, але тут Олена сказала:

– Ти так змінилася, мамо.

Галя за годину не зробила нікому жодного зауваження. Вона передумала плакати і посміхнулася. Значить, усе було не даремно.

Прощаючись з Оленою і Глібом, Галина сказала:

– Приходьте в гості. Олена адресу знає.

Вона мало не додала «Якщо не забула ще», але стрималася. А Гліб запитав:

– А зараз можна?

– Що?

– Ну… до вас у гості.

– Думаю, це не дуже гарна ідея… – почала було Олена.

– Можна. Якщо ви нікуди не поспішаєте.

– Гліб, скоро тато вже приїде…

– Так ми скажемо татові, де ми!

І взяв Галю за руку, готовий іти до неї в гості. «Сюр, звісно» – подумала Галя.

Льоша майже рік не був у цій квартирі. Але ж тут раніше був його будинок. Виявилося, що Олена з Глібом там. У Галини. І це було дивно.

***

– Ми спустимося зараз. – сказала Олена.

Але він піднявся.

Раптом захотілося побачити Галю. Скучив, чи що, за критикою? За зауваженнями? Не виключено.

Адже прожив із нею двадцять п’ять років, мазохіст нещасний. Льоша подзвонив, відкрила Олена. На обличчі розгубленість.

– Гліб дограє в лото з мамою. – пробурмотіла вона. – А ти чого вирішив піднятися?

– Та так… як вона?

– Цілком нормально. Я її навіть не впізнаю, у певному сенсі.

Олексій роззувся, пройшов і заглянув у кімнату. Гліб, страшенно задоволений, кидав гральні кубики.

Галя теж посміхалася. На столі був чай і кекси. А з кухні запаморочливо пахло чимось запеченим. М’ясом і сиром, здається. Якось затишно, все, тепло. Донька Оленка таке створювати вдома поки що не навчилася. Молода ще.

– Привіт, тату! – крикнув Гліб. – Будеш із нами грати? Ми ніяк не можемо Галю перемогти.

– Привіт. Весело у вас. – обережно сказав Олексій.

Галя підняла очі, подивилася на нього. У голові раптом блискавкою спалахнула картинка.

Вмираюча жінка на лікарняному ліжку каже їй, Галині: «…Льошку прости! Він любить тебе».

– Привіт. – сказала Галя Олексію. – Ти їсти хочеш? Ми запікаємо м’ясо.

Так почалася нова сторінка їхньої тепер великоъ родини.