До своїх п’ятдесяти років Наталя Сергіївна, в принципі, досягла всього, про що мріяла. Вона стала директоркою великої фірми, виховала доньку, видала її заміж.

У неї була простора квартира, автомобіль, люблячий чоловік, який через свою роботу часто від’їжджав у відрядження.

З донькою вона бачилася рідко, адже вона жила далеко. Здавалося б, усе, чого прагнула, здійснилося. Але іноді було дуже самотньо й сумно.

Наталя мала невелику слабкість – неподалік від її офісу було кафе, де продавали дуже смачні пончики, й чудову каву. Щоб хоч трохи відволіктися від думок, вона часто заходила туди.

Останні кілька днів Наталя спостерігала за маленькою дівчинкою, років шести-семи, з кумедними кісками.

Та крутилася біля кафе, то протирала комусь фари на машині й отримувала за це монети, або їжу, то просто просила милостиню. Але, що здивувало Наталю – дівчинка не їла того, що їй давали, а складала все в пакет, і йшла кудись.

Тиждень Наталя спостерігала за дитиною, а потім вирішила простежити за нею. Дівчинка дійшла до напівзгорілого приватного будинку, й зайшла в обвуглені залишки сіней.

Наталя пішла слідом. Усередині, на старому матраці, лежала молода жінка, яка важко дихала. Дівчинка сіла поруч і м’яко промовила:

– Мамочко, відкрий очі, я принесла тобі їсти.

Жінка лише закашлялася й захрипіла. Наталя підійшла ближче й доторкнулася до її чола. Одразу зрозуміла – справа серйозна. Витягла телефон і викликала швидку.

– Ви тут живете? – запитала вона дівчинку.

– А ви хто? – наполохано перепитала дитина.

– Я Наталя Сергіївна, можна просто тітка Наташа. А як тебе звати? І маму?

– Я Марія, а мама – Олена. Вона дуже хвора, а я їй їсти ношу. Але вона вже другий день нічого не їсть.

Швидка приїхала швидко, Олену забрали в лікарню. Наталя ж узяла Марійку за руку, й повела в кафе. Дівчинка вперше за довгий час наїлася досхочу, і вони пішли в машину.

Щойно вони виїхали на дорогу, Наталя помітила, що Марія задрімала на задньому сидінні. Жінка подумала трохи, й повернула в торговий центр.

Поки дитина спала, вона купила їжі, одягу для дівчинки, й повернулася до машини. Коли під’їхали до дому, Марія прокинулася.

– Ось ми й приїхали, – лагідно сказала Наталя. – Ходімо всередину.

Але дівчинка залишилася стояти на порозі.

– Чому не заходиш? – запитала Наталя.

– Я брудна, затопчу вам тут усе… – несміливо відповіла Марія.

– Це ми зараз виправимо! Знімай черевички й ходімо.

Наталя набрала ванну, додала піни, й посадила туди Марійку. Дівчинка з насолодою плескалася у воді. Наталя принесла великий пухнастий рушник, витерла, й віднесла її в кімнату.

Дівчинка була надзвичайно легкою, й дуже нагадувала її доньку в дитинстві. Після купання розпочався процес примірки нового одягу. Маша по черзі вдягала все, й бігла до дзеркала.

– Тітко Наталю, я гарна?

– Найкраща!

Коли вечеря була готова, вони разом сіли за стіл. Марійка старанно допомагала прибирати після трапези.

Наступного дня вони поїхали в лікарню. Олена мала значно кращий вигляд. Наталя залишила Марію з мамою, й пішла до лікаря.

– Лікарю, що з нею?

– На щастя, пневмонії немає, але сильний бронхіт, застуда та виснаження. Мінімум два тижні вона має залишатися у нас.

Наталя повернулася в палату, Олена спала. Вони з Марійкою тихенько вийшли, та вирішили поїхати в крамницю, щоб купити мамі речі й продукти.

У крамниці Марія з широко розплющеними очима розглядала полиці, але нічого не просила. Коли побачила іграшки, тихенько погладила ведмедика, зітхнула й пішла далі. Наталя все це помітила. Вона взяла ведмедика, й понесла його на касу.

– Це мені? – очі дівчинки сяяли від радості. – Дякую! Він такий гарний! Це найкращий подарунок у моєму житті!

Ввечері Маша лягла спати, обіймаючи ведмедика, й навіть уві сні погладжувала його по голові. Наступного дня вони знову поїхали в лікарню, привезли Олені гостинці. Наталя вирішила поговорити з жінкою.

– Лєно, розкажи, як ти опинилася з дитиною в такому місці? Де твій дім, батьки?

Жінка трохи помовчала, й почала свою історію…

– У мене немає нікого, я сирота. Після закінчення навчання мені дали цей маленький будинок, в якому ви нас і знайшли.

– Я пішла навчатися в коледж, а коли поверталася додому, спіткнулася, упала, й сильно забилася. Мені допоміг піднятися симпатичний хлопець. Я закохалася в нього з першого погляду.

– Він красиво залицявся до мене, а згодом я дізналася, що при надії. Він довго зітхав, але погодився забрати мене до себе, а мій будинок вирішили здавати.

– Весілля він мені не пропонував, коли з’явилася Маша, записувати на себе дитину відмовився. Я була вдома прибиральницею та посудомийкою. Він постійно приводив друзів.

– З батьками знайомити не хотів. Коли Марійці виповнилося три роки, я захотіла влаштуватися на роботу, але він не дозволив. Кричав, що вдома повинен бути порядок, і все таке.

– Я не знала, що робити, але заради доньки терпіти довелося. Сталася біда, орендарі примудрилися влаштувати пожежу у моєму будинку, і зникли безслідно. Заява в поліцію ніяких результатів не дала. Я залишилася зовсім без грошей.

– Потім приїхали його батьки, і мати просто вигнала нас з дому. Сказала, що у мене й у дочки немає жодних прав.

– Я просила її, що мені нема куди йти, що Маша її онучка, але мене просто витягли з дому, і викинули речі. Ось ми й повернулися в цей обгорілий будинок.

– Почалася гроза, я намагалася накрити хоч якось дах, щоб дощ не капав на Марійку, і сильно промокла, та замерзла. Після цього з кожним днем ставало все гірше, я дуже переживала за доньку.

– Якби я була одна, то не боялася б. Життя не було, то й померти не страшно. Але у мене є Маша. Я намагалася триматися.

– Потім, як в тумані, побачила вас, почула ваш голос, і він здався мені таким рідним, теплим. Далі я нічого не пам’ятаю.

– Так, мила. Ось які справи. Не переймайся за Марійку, поки ти в лікарні, вона буде зі мною. А з житлом ми щось придумаємо. Нехай Маша поки побуде з тобою, а я від’їду.

Сергіївна вийшла з лікарні, сіла в машину і поїхала в бік приватного сектору. Там жила її улюблена баба Катя, Катерина Іванівна, найкраща подруга її покійної матері.

По дорозі купивши всяких смаколиків, Наталя під’їхала до воріт. Відразу на порозі з’явилася літня жінка.

– Батюшки, кого я бачу. Моя дівчинка приїхала. Давай, заходь, чаю поп’ємо. А ти мені розкажеш, що сталося. По очах бачу, що є що сказати.

Сівши за стіл, Наталя розповіла про все, що з нею сталося.

– Ой Боженьки, бідні дітки. Нікому не потрібні. Що ж ти надумала, кажи.

– Баба Катя, я хотіла запитати, чи не здаси ти кімнату? Я буду платити кожного місяця.

– Ти що, зовсім, чи що? Платити, придумала. Ти ж знаєш, я зовсім одна, нікого у мене немає, сина, і того вже давно поховала. Так мені в радість буде, якщо вони будуть зі мною жити.

Так і вирішили. Через два тижні Наталя забрала Олену з лікарні, й повезла її з дочкою до баби Каті. Та вже наготувала їжі всякої. Пирогів напекла.

Увесь будинок показала, в кімнату їх провела, де лежали коробки з подарунками для Олени й Маші. Олена, відкривши коробки, сіла на край ліжка і заплакала.

– Дитино, ти чого? Щось болить?

– За що мені все це? Господи, я вже нічого не чекала. А Бог послав мені таких людей. Вас, Наталю Сергіївно, і вас, Катерино Іванівно. Як я можу вас віддячити, у мене ж нічого немає!

– Спокійно просто живи зі мною, будеш мені внучкою, а Маша правнучкою. Думаю, не пропадемо.

Час йшов. Баба Катя прикипіла до своїх дівчаток. А Олена і Марійка були безмежно вдячні бабулі. Часто приїжджала в гості й Наталя.

Як тільки баба Катя починала кашляти, Олена відразу ж її лікувала. Олена влаштувалася на роботу, а Марійка залишалася вдома з бабулею, вчилася пекти пироги.

Якось приїхала Наталя не одна, а з якоюсь жінкою. Олена, зайшовши в будинок, помітила, що всі сидять за столом і переглядають якісь документи. Щоб не заважати, пішла у свою кімнату.

– Оленко, дитинко, підійди до нас. У нас до тебе розмова.

Олена присіла за стіл.

– Оленко, я зовсім одна, у мене немає нікого. Бог на старості років послав мені тебе і Марійку. Я просто повинна вас за це віддячити.

– Щоб у тебе не було ніяких проблем, коли мене не стане, я написала на тебе заповіт. Щоб не блукали ви з дочкою чужими кутами, а щоб у вас був свій дім.

– Бабуся, рідненька, що ти, ти погано себе почуваєш? Навіщо так говориш? Як це – не стане? А як же ми?

– Ну, я ще трохи поживу. Не переймайся. Просто хочу, щоб все було по-людськи. Ближче і рідніше вас у мене нікого немає. Ось тільки Наталя. Ну, от, на тому і порішили. А далі будемо жити, скільки Бог дасть.

А Олена була дуже вдячна Долі, Всевишньому, і чужим “рідним” людям, які допомогли їм з донькою в лиху годину. Більше б таких людей нам траплялося, і світ би був добрішим, та милосерднішим.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Чи траплялися у вашому житті такі благодійники?

КІНЕЦЬ.