– Я не поїду! – заявила Оленка, демонстративно сівши на валізу.

– І я! – підхопив Артем, її молодший брат.

– Там навіть Wi-Fi нема!

Мама зітхнула. Вона вже вдруге пояснювала, що їм треба побути два тижні в селі в бабусі Ганни, бо вона з татом їде у відрядження, а няня в лікарні.

– Це ж не назавжди, – м’яко сказала мама. – І бабуся буде рада. Ви ж давно в неї не були.

– У неї кури смердючі й телевізор старий! – бурчав Артем.

– І ще вона змушує молоко пити тепле! – згадала Оленка і скривилася.

Але через дві години діти вже сиділи в електричці, похмурі й сердиті, з наплічниками, повними цукерок, книжок і безпровідних навушників.

Бабуся Ганна зустрічала їх на станції у хустці й з кошиком – звідти пахло пирогами й малиною.

– Ой, мої соколики приїхали! – тішилася вона, обіймаючи кожного.

– Як ви підросли!

Оленка здригнулася від липкого бабусиного поцілунку, а Артем шепнув: «Рятуйте…»

– От вам пиріжки з вишнями. Їжте, їжте! А додому ще трохи пройтися – то вам на апетит.

Дорога вела полем, де літали метелики й пахло м’ятою. Але діти, з похмурими обличчями, мовчали. Їхні телефони не ловили інтернет, а в навушниках – тиша. Батареї скоро сядуть, і це для них прирівнювалося до кінця світу.

У хаті бабусі пахло лавандою й свіжим хлібом. Старий кіт Борис ліниво потягнувся на печі, а бабуся накривала стіл.

– Сідайте, діточки, ось вам юшка з домашнім хлібом.

– А піцу маєте? – обурився Артем.

– Піцца?.. Та ні, в мене хліб з печі. Спробуєш – забудеш про піцу.

Перші два дні тягнулися безмежно довго. Діти нудьгували. Всі спроби знайти інтернет марні. Телевізор бабусі – старий, з якого ледь чути. А вечорами – тиша, тільки цвіркуни.

На третій день сталося дивне.

– Артеме! Іди сюди! – покликала Оленка з саду. – Дивись, тут їжак!

Вони обоє сіли навпочіпки й спостерігали, як маленький колючий клубочок неквапливо йшов стежкою. Потім побігли за бабусею, і вона, сміючись, винесла їм миску з молоком:

– Поставте йому, може, зайде ще.

Увечері бабуся сіла біля печі й почала розповідати казки. Не з книжки – зі своєї голови.

– А знаєте, в нас колись жив гусак. Називали його Директор. Бо ходив важливо й всім командував… – І діти сміялися до сліз.

На п’ятий день бабуся взяла їх у ліс – по суниці. Вони ішли вранці, поки роса ще не висохла. Оленка спершу скаржилась, що комарі й що мокро, а потім так захопилася, що не помітила, як набрала повну банку ягід. А Артем знайшов вивернуте дерево і вирішив, що це «база для гри у шпигунів».

Після лісу бабуся влаштувала обід на подвір’ї – під вишнею. Борщ із сметаною, холодний узвар і млинці з суницею. Вони їли мовчки, але не від образи, а бо було смачно до нестями.

– А завтра, дітки, будемо варити варення, – повідомила бабуся. – А ще покажу вам, як доїти козу.

– У вас коза є?! – очі в Артема загорілися.

За тиждень діти вже мали засмагу, ходили босоніж, знали імена всіх курей і годували Бориса рибою, яку самі зловили в ставку з бабусиним сусідом Василем.

– А у вас, бабцю, завжди так весело? – питала Оленка.

– Як хто приїде – то весело, – усміхалась Ганна. – А самій, знаєш, сумно і тихо.

– Ми ще приїдемо! – обіцяв Артем, мастивши на хліб варення, яке нещодавно сам варив.

У передостанній день вони зібралися влаштувати «кінозал» у сінях. Бабуся дістала старий проектор, а Артем прив’язав простирадло як екран. Дивилися «якийсь старий мультфільм, сміялися й обіймали кота.

А в день від’їзду стало якось сумно. Рюкзаки стояли в сінях, а діти сиділи на ґанку.

– Мамо, ми можемо ще трохи лишитись? – зателефонувала Оленка.

– Але ж ми вже купили квитки…

– А бабусі самій буде сумно, – тихо сказала вона.

Бабуся вийшла з яблуками, загорнутими в рушник.

– Вам у дорогу. А ще он пиріжків дала. Ви ж мені пишіть, дітки.

На станції всі троє мовчали. Потяг ще не приїхав, а діти вже тулилися до бабусі.

– Ми ще приїдемо. На Петра. І на Спаса. І на осінні канікули! – сказав Артем.

Бабуся змахнула сльозу й махала до останнього, поки вагон не зник за поворотом.

А вдома Оленка написала в щоденник:

«Село – це круто. Бабуся – найкраща. Наступного разу візьму менше речей. Там і без телефона є життя».

Часом те, що здається нудним і нецікавим, виявляється найтеплішим спогадом. І поки є бабуся – є місце, де тебе завжди люблять.

Джерело