Іван та Остап були друзями ще з дитинства. Вони разом росли: у пісочниці будували замки, в лісі шукали гриби, у річці ловили рибу. І зовні вони теж були дуже схожі, люди навіть жартували, що якби не різні матері, подумав би, що то двійнята.

Проте характери мали різні. Іван був стриманий, розважливий, завжди вмів залагодити конфлікт. Остап – навпаки: емоційний, прямолінійний, іноді запальний. Але якось у них усе врівноважувалося. Їхня дружба витримала і школу, і армію, і навіть спільну роботу на пилорамі. Аж поки в село не приїхала Ліда.

Ліда була племінницею фельдшерки, яка привезла її з міста «на літо». Але літо затяглося. Дівчина з карими очима і темним волоссям ходила селом, мов пісня: проста, але красива, щира, але з міським лоском. Її усмішка могла розтопити лід, а сміх лунав надворі, як дзвіночки.

Іван побачив її першого. Він не сказав Остапові одразу, бо сам не розумів, що з ним діється. Звик бути стриманим, але серце раптом не слухалося. Купив у місті книжку з віршами Ліни Костенко і подарував Ліді. Вона усміхнулася, подякувала, але якось відсторонено.

Остап же, не знаючи нічого, підійшов до справи по-своєму: запросив Ліду на вечорниці, розсмішив до сліз, грав на гітарі під грушею, а на свято Івана Купала навіть сплів їй вінок. Вона сміялася, наче сонце заграло в ставку.

А потім все прояснилося. На сільському святі, коли вогнище ще тліло, а молодь гуляла, Іван випадково побачив, як Остап тримає Ліду за руку.

– Ти ж знав, що вона мені подобається, – тихо сказав Іван, перехопивши Остапа після танців.

– Нічого я не знав, – гаркнув той.

– Ти ж мовчав, як риба! А я з нею говорив, сміявся… І вона мене вибрала.

– Це ще не означає, що дружбу треба ламати…

– Значить, для тебе це просто гра? Хіба ти любиш її так, як я?

Слова з кожною хвилиною ставали гострішими. І хоч обидва мовчали, руки стискалися в кулаки. Вперше за стільки років вони не пішли разом додому.

Ліда дізналася про все за кілька днів. Вона зустріла Івана в центрі села біля магазину.

– Іване, пробач. Я справді не хотіла нічого псувати між вами. Але серце не обирає…

Іван кивнув, мов нічого. Усміхнувся, як умів. А потім довго стояв під дощем, мов чекав, поки з нього змиється біль.

Осінь прийшла холодна й тиха. Друзі більше не говорили. Навіть на пилорамі працювали, мов чужі. Люди шепотіли: «Було ж два брати, а тепер і не вітаються». Ліда й Остап почали зустрічатися, потім побралися, переїхали в місто. А Іван залишився – з мамою, з тишею, з незакінченим віршем у шухляді.

Минали роки. Остап рідко приїздив, та й то швидко, по справах. Друзі вже не були друзями, а Іван… Іван усе ще лишався Іваном: робив своє, допомагав людям, був добрим, але мовчазним.

Одного літа в село приїхала дівчина. З темним волоссям, але вже не така, як Ліда. Це була їхня донька – Марічка. Їй було 17, і вона захотіла побачити, де народився її тато. Випадково вона зустріла Івана, і він повів її селом. Розповідав про ставок, про вікову липу біля школи, про стару греблю, де колись ловили рибу з Остапом…

– Ви були друзями? – спитала вона.

Іван лише зітхнув.

– Були. Та іноді життя розставляє людей, як шахи. І не завжди виграє той, хто кращий, а той, хто перший зробить хід.

– Мама казала, що ви – добра людина. Але бачу, що ви чомусь сумний.

Ці слова ніби щось відчинили в Івановому серці. Перший раз за двадцять років він при згадці про друга усміхнувся щиро, з теплом.

– Сум – це спогади, які не хочуть іти.

Марічка поїхала, але передала батькові листа, написаного Іваном. У ньому не було звинувачень. Лише кілька рядків:

«Ти був моїм братом. І залишився ним у моїй пам’яті. Я не ображаюся. Я просто пам’ятаю…»

І сталося те, чого не чекав ніхто. Через місяць Остап приїхав. Постукав до Івана. Стояв на порозі, сивий, з опущеними очима.

– Привіт, Іване… Можна?

– Можна.

Вони сиділи на лавці й мовчали. Лише вітер шелестів яблуками. Остап заговорив перший.

– Я думав, що виграв. А виявилось, що програв, бо втратив тебе, свого єдиного щирого друга.

Іван не знав, що відповісти, бо дружба дружбою, але особисте життя також є дуже важливим. У Остапа – кохана дружина, доросла донечка, а у нього – нічого…

Чи винен Остап? Тепер уже важко сказати. Ліда мала когось обрати, це її право. В таких ситуація як у Івана з Остапом, завжди хтось залишається у програші.

Джерело