– Ти сьогодні знову у рейс? – Тетяна уважно подивилася на чоловіка, який почав збиратися на роботу надвечір. – Щось часто тебе викликають.

– Люба, ти ж знаєш, я сам про це прошу. Ти ж на іпотеці наполягала, не я. Потрібно заробляти гроші.

– Наполягала. І ти знаєш чому. А я – ночуй одна. Як вдова за живого чоловіка! Може ти там іншу собі завів… Провідницю якусь.

– Провідниці в електротяг не заходять.

– Вони скрізь зайдуть… Бачила я їх у поїздах. На всіх чоловіків дивляться, як кішки на сметану.

Микола поспішив піти. Ці розмови вже набридати починають. Жили ж раніше без цієї іпотеки з батьками разом, – ні про яких провідниць не йшлося.

Після весілля вони одразу вирішили жити у Миколи. Трикімнатної квартири було достатньо, молодший брат давно переїхав в інше місто, батьки-пенсіонери влітку взагалі на дачі цілими днями пропадали. Але потім літо закінчилося, за ним і осінь, й почалися проблеми.

Батько Миколи захоплювався риболовлею, в тому числі й зимовою, тож удома сидів рідко. А якщо й сидів, то постійно майстрував свої снасті.

Натомість мати, яка тільки-но залишила роботу в школі, вийшовши на пенсію, не знала, куди подіти свою педагогічну енергію. І, зрозуміло, направила її на невістку.

Особливо важко Тетяні було у вихідні та на свята, якщо цими днями Микола був у рейсі. Раніше вдома вона у суботу і неділю просто відсипалася, але тепер свекруха знаходила їй справу з раннього ранку.

– Танюша, – заходила вона до неї в кімнату, ледве починало світати. – Сьогодні треба буде килими почистити, – он сніг якийсь білий випав, на ньому їх і розкладемо.

– Так ранок же ще, – несміливо намагалася відтягнути початок процедури Тетяна, – і вихідний наче сьогодні.

– У заміжньої жінки вихідних не повинно бути, – мабуть, таким тоном Надія Гаврилівна звітувала про своїх нещасних учнів. – Сім’я – це постійна робота.

Взагалі, Тетяна сімейне життя уявляла собі дещо по-іншому, але тут не посперечаєшся. Тягни тепер ці килими на вулицю з п’ятого поверху без ліфта, а потім назад.

Вона, було, заїкнулася на тему про те, що з таким заняттям легше було б упоратися Миколі, але отримала у відповідь ще одну довгу нотацію. Мовляв, чоловік на роботі й так втомлюється. Йому відпочивати треба та інше.

А Тетяні, значить, не треба? Вона весь тиждень у бухгалтерії у себе відорала, цифри зі звітів аж уві сні сняться. Але без килимів – ніяк.

Потім треба було за капустою на ринок з’їздити. Саме на ринок, бо в найближчий крамниці качани гірші та дорожчі.

Обід та вечеря – це само собою. При цьому в розсольник не потрібно томатну пасту додавати, як Тетяна зазвичай робить, і картоплю різати меншими кубиками. І так далі.

А якщо Тетяна ввечері збиралася в гості до подруги сходити, тут можна було взагалі на скандал нарватися:

– Що ти собі дозволяєш! Чоловік у рейс, а ти відразу за поріг. Тягаєшся по кафе та вечірках. Так заміжні дівчата не поводяться!

Загалом, про іпотеку вона, справді, завела розмову першою. Можна було, звісно, ​​і трикімнатну цю розміряти, це, до речі, і свекор пропонував Іван Данилович. Але йому порадили гачками своїми займатися, і в сімейні справи не лізти.

На щастя, Микола ситуацію вірно оцінив і пропозицію Тетяни відразу підтримав. Мало того, він швидко знайшов до оформлення кредиту ще й орендовану квартиру, яку надав його друг, який виїхав на заробітки за кордон.

Тож платити доводилося тільки за комунальні послуги, друг був і без того вдячний, що його помешкання під наглядом.

– Що ви собі надумали? Залишаєте нас з батьком на старості років покинутими та забутими.

Але Іван Данилович несподівано відірвався від своїх гачків, та молодих підтримав:

– З тобою, Надія, тільки я можу мирно уживатися, бо звик. А молоді твої вчительські повчання не потрібні. Нехай самі живуть, як хочуть.

На тому й вирішили.

І все б нічого, але якось зайшла до Наді подружка Зінка. Своє особисте життя в неї якось не складалося, зате вона була в курсі всіх сімейних подій своїх подруг.

Невідомо, як це у неї виходило, але Зінка знала іноді такі подробиці, які ніхто, начебто, розповісти нікому ще не встиг. Жартували, що про цікаве положення когось із подруг вона дізнавалася навіть раніше самої подруги.

І ось ця сама всезнайко Зінка за кухлем чаю в той день ніби ненароком обмовилася:

– Бачила в суботу твого з візком. Родичка якась вас ощасливила?

– Та ніхто в нас дітей не приводив, поки що. І не збирається. А Микола у суботу в рейсі був. Лише увечері з поїздки повернувся. Ти точно його бачила? І точно у суботу?

– Що я, сліпа? Ще хотіла привітатись підійти, та потім до нього дівчина вийшла. Вони разом з візком у під’їзд і зайшли…

– У який під’їзд?

– Та у звичайний. Крамницю “Океан” на вулиці Коцюбинського знаєш? Ось у цю дев’ятиповерхівку, вона там одна, як каланча. І під’їзд там один. Може, хто там живе з друзів?

– Та нікого в нас там немає.

– Так я не говорю, що у вас. Може, у нього там знайомі якісь…

Подружка пішла, а Тетяна замислилась. У рейсі був, значить? З візком. З дівчиною. Недаремно в неї передчуття недобре було.

Спочатку хотіла вона сама чоловіка про все розпитати. Але потім вирішила діяти інакше. Якщо він щось приховує, то їй правди не скаже. Потрібно з іншого боку підійти.

Коли Микола у черговий рейс почав збиратися, вона обережно поцікавилася:

– Повернешся коли?

– Ти ж знаєш, я не пасажирські поїзди за розкладом вожу. У той бік мене викликали до дев’ятої години ранку. А назад поїдемо, як підійде зміна. Може, завтра надвечір повернуся. Може, вранці.

– А ночуєте ви з помічником своїм Дімком де?

– Я ж розповідав – у відпочинкових кімнатах біля станції. Тільки я вже другий тиждень не з Дімкою їжджу. Він у лікарню загримів із запаленням легень.

Тетяна зітхнула. Тепер і запитати нема у кого, коли Микола точно з рейсу приїжджає. Вона, правда, і Дімку цього всього кілька разів бачила, але знайти, якщо що, можна було. Тільки тепер нема на що.

Наступного дня після обіду вона вирушила у крамницю «Океан». Присіла на лавочку неподалік дерева, та так, щоб з двору її видно не було. Подивимося, які ти візки тут водиш. І з ким.

Сидіти було прохолодно, але Тетяна одяглася тепліше, – раптом довго чекати доведеться. Але довго не довелося.

Годині о четвертій Микола і з’явився. З пакетом якимось. Код на двері під’їзної набрав, йому відчинили. Часто, значить, буває. Гаразд, побачимо, як далі йтиме.

А далі було, як у поганому сні. Двері в під’їзді знову відчинилися, з’явився Микола з візком. А за ним і дівчина з дитиною на руках. Усміхаються один одному, від щастя світяться. Уклали дитину у візок і пішли до дитячого майданчика.

Далі Тетяна це кіно про кохання дивитися не стала. Настільки вона розлютилася на чоловіка, аж подих перехопило. Підійшла тихенько до парочки ззаду і ляснула чоловіка по плечу:

– Ось у якому ти рейсі, Миколко! Мабуть, і кімната відпочинку у тебе тут? Ех ти… Дитина твоя? А я думаю, що ти зараз мене від малюка відмовляєш, – мовляв, почекаємо, давай, поки своя квартира буде. А навіщо тобі чекати, коли один уже є!

– Ти як тут? – Здивувався Микола.

– Та люди добрі підказали… Пес нещасний!

– Почекай… Ти неправильно все зрозуміла!

– Та все я правильно зрозуміла. На власні очі все побачила. А вам, матусю, не соромно одруженого мужика з сім’ї виводити? Залетіла, тепер розлучити хочеш?

Супутниця Миколи намагалася щось пояснити, але Тетяна слухати її не стала. Розвернулась і пішла. Микола наздогнав, схопив за рукав пальто:

– Та послухай ти!

Тут вона йому ляпас і вліпила, він ледве на ногах встояв… Але більше за нею не пішов, – мабуть, образився.

Вдома хотіла одразу речі почати збирати. Але потім вирішила, що краще чоловіка дочекатися і вигнати. Якщо прийде, звісно.

Він і прийшов. З помічником своїм, Дімкою:

– Ось, – сказав з порога, – людину через тебе з лікарняного ліжка підійняв. І ти не кричи й руками не махай, а вислухай нас. Хоча б його.

Дімка зняв шапку, посміхнувся:

– Так це дружина моя, Свєтка. Їй Микола іноді допомагає візок з восьмого поверху спускати, поки я в лікарні. Ліфт у нас уже місяць, як не працює.

– Ляпас я тобі прощаю, – продовжив чоловік, – А ось перед Світланою тобі перепросити доведеться. Тож, спокутуй провину свою – ліпи мої улюблені пельмені…

Тетяні водночас було ніяково і радісно, що непорозуміння вийшло. Краще, нехай буде соромно, ніж боляче і прикро… Ви зі мною згодні?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.