Щоранку на їхній кухні панував хаос. Олег сидів за столом, уткнувшись у телефон, і пив каву. Старша дочка, Марія, намагалася нафарбувати вії, одночасно жуючи бутерброд.

Ваня, як завжди, розмазував кашу по тарілці, співаючи пісеньку про трактор. Світлана зітхнула. Сьогодні був її перший день на новій роботі, і вона вже відчувала, як усередині все стискується від нервів.

– Олег, ти Ваню в садок відведеш? – спитала вона, намагаючись засунути в тостер шматок хліба, який, звісно, ​​застряг.

Олег підняв очі від екрана і буркнув:

– Я ж сказав, Світлано, у мене вранці важливий дзвінок! Сама якось впорайся!

Світлана придушила бажання шпурнути тостер у стіну. Вона вже три роки сиділа вдома з сином, і її повернення на роботу було чимось, на кшталт сходження на Еверест.

Олег цього не розумів. Він взагалі вважав, що її місце – вдома, з пилососом та дітьми. Але Світлана вирішила, що з неї вистачить. Вона хотіла знову відчути себе людиною, а не лише мамою та дружиною.

– Гаразд, – процідила вона, витягаючи горілий тост. – Маша, ти хоча б до школи сама дістанешся?

– Мамо, я не маленька, – пирхнула Марія, розмазуючи туш по щоці. – Ой, дідько, знову криво!

Світлана тільки похитала головою. Їй треба було одягнути Ваню, зібрати його в садок, відвезти, потім мчати через все місто на роботу, де на неї чекав перший день в офісі компанії, яка займається продажем якихось складних програм.

Вона навіть до ладу не зрозуміла, чим саме, але зарплатню обіцяли хорошу, а це було головним.

Коли вона нарешті випхнула Марію за двері й запхала Ваню в комбінезон, Олег кинув:

– Світлано, ти впевнена, що тобі це потрібно? Робота ця твоя… Ми ж справлялися.

– Справлялися? – Світлана зупинилася, тримаючи рукавичку сина. – Олеже, я три роки не бачу дорослих людей, окрім тебе та лікарів в поліклініці! Я забула, як виглядає манікюр, і я хочу хоч щось для себе!

– Ну, як знаєш, – знизав він плечима.

– Тільки не скаржся потім.

Світла стиснула зуби й потягла Ваню до машини. Усередині вже закипали сльози, але вона їх проковтнула. Не час.

Офіс виявився скляною коробкою в центрі міста, з величезними вікнами та людьми, які мали вигляд, ніби щойно зійшли з обкладинки журналу.

Світлана, у своєму старому костюмі, купленому ще до появи Вані, почувала себе, як Попелюшка до появи феї. Її підбори стукали по мармуровій підлозі, і вона молилася, щоб не спіткнутися.

Її начальниця, Ірина Сергіївна, виявилася жінкою років сорока, з ідеальним укладанням та поглядом, який міг заморозити чайник з окропом. Вона провела Світлану в переговорну, де вже сиділо кілька людей.

– Світлано, ви у нас нова, – почала Ірина Сергіївна, оглядаючи її з ніг до голови. – Розкажіть про себе.

Світлана закашлялася. Вона не очікувала, що її одразу змусять виступати. В голові закрутився вихор: що сказати?

Що вона три роки міняла підгузки та варила борщі? Або, що вона колись була найкращим менеджером у своїй старій фірмі, доки не пішла в декрет?

– Ну… я… працювала у продажах, потім була перерва, але я готова вчитися і… – вона затнулася, відчуваючи, як обличчя заливає жар.

– Зрозуміло, – Ірина Сергіївна підняла брову. – Ну, почнемо з простого. Ось вам список клієнтів, потрібно обдзвонити їх та уточнити потреби. Впораєтеся?

Світлана кивнула, хоча всередині все кричало: «Я не впораюсь!». Її посадили за стіл, видали ноутбук та навушники.

Перша спроба зателефонувати клієнтові закінчилася тим, що вона переплутала ім’я та назвала якогось Михайла Сергійовича, Мариною Сергіївною. Той кинув слухавку. Світлана уткнулася обличчям у долоні й відчула, як сльози підступають до горла.

В обідню перерву вона зайшла до вбиральні та розплакалася. Їй здавалося, що вона все робить не так, що вона дарма сюди прийшла, що Олег мав рацію.

Вона витерла сльози серветкою і подивилася в дзеркало. Під очима темні кола, туш розмазалася, а волосся стирчало, як в опудала.

– Свєтко, зберись, – прошепотіла вона своєму відображенню. – Ти не для того сюди прийшла, щоб скиглити.

Вона вмилася холодною водою і повернулася в офіс. До кінця дня вона таки зробила кілька успішних дзвінків, і один клієнт навіть сказав, що вона «приємна». Це було маленькою перемогою, але для Свєти – величезною.

Вдома все пішло наперекіс. Олег зустрів її із кислим обличчям.

– Ваня весь день скиглив у садку, – заявив він, щойно вона переступила поріг. – А Марія знову одержала трійку з математики. Ти взагалі де була?

– На роботі, Олеже, – втомлено відповіла Світлана, знімаючи пальто. – Не прикидайся, що ти забув.

– На роботі вона була! А дітьми хто займатиметься? – Він схрестив руки на грудях. – Забудь про допомогу, Світлано. Я весь день розгрібав твої справи, доки ти там… працювала. Більше я цього робити не маю наміру.

Світла завмерла. Слова чоловіка, як ляпас. Вона хотіла крикнути, що не просто «працювала», а намагалася повернути собі життя, але сил не було. Вона мовчки пройшла на кухню, де Іван відразу кинувся до неї з криком:

– Мамо, де ти була? Я сумував!

Вона обійняла сина, відчуваючи, як сльози знову підкочують. Марія, сидячи за столом, подивилася на неї зі співчуттям.

– Мамо, не слухай тата. Він просто бурчить, – прошепотіла вона. – Я рада, що ти вийшла на роботу.

Світлана посміхнулася дочці, але всередині все ще боліло. Вона розуміла, що Олег не підтримає її. Їй доведеться справлятися самій.

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Лежала, дивлячись у стелю, і думала: а що, коли вона справді не впорається?

Що, якщо вона погана мати, погана дружина і тепер ще поганий працівник? Але потім згадала, як один клієнт сьогодні похвалив її. І вирішила, що вона намагатиметься. Заради себе!

Через тиждень Світлана почала освоюватися. Вона навчилася не плутати імена клієнтів, а Ірина Сергіївна навіть похвалила її за те, як вона склала звіт.

Але вдома напруга лише наростала. Олег демонстративно мовчав, а Марія з Ванею дедалі частіше сварилися. Світлана почувалася канатохідцем, який ось-ось зірветься.

Порятунок прийшов зненацька. В офісі вона потоваришувала з Оленою, дівчиною із сусіднього відділу.

Олена була яскравою, гучною й абсолютно не соромилася говорити, що думає. Одного разу за обідом вона помітила, як Світлана втомлено колупає салат.

– Світлано, ти чого така похмура?

– Запитала Олена, відкушуючи величезний шматок піци.

Світлана не витримала і виклала все: про Олега, про дітей, про те, як вона боїться, що не тягне ні вдома, ні на роботі. Олена слухала, киваючи, а потім ляснула долонею по столу.

– Слухай, подруго, твій Олег – типовий скиглій. У мене колишній такий самий був. Знаєш, що я зробила? Сказала йому: або ти зі мною, або вали! І він звалив. І, знаєш, я жодного разу не пошкодувала.

Світлана засміялася, вперше за тиждень. Олена виявилася тією людиною, яка уміла витягати з туги.

Вона навчила Світлану декільком лайфхакам: як швидко збирати дітей уранці, як домовлятися з клієнтами та навіть, як робити макіяж за п’ять хвилин.

А головне – Олена нагадала їй, що вона не лише мама та дружина, а й жінка, яка має право на свої мрії.

Минув місяць. Світлана почала почуватися впевненіше. Вона виконала свою першу угоду на роботі, і Ірина Сергіївна привселюдно похвалила її перед усім відділом.

Вдома, правда, все ще не був завал. Олег, як і раніше, бурчав, але Світлана навчилася не приймати його слова близько до серця. Одного вечора, коли Олег знову почав своє «ти нас покинула», Свєта не витримала.

– Олеже, годі, – сказала вона твердо. – Я вас не кинула. Я працюю, щоб у нас все було добре. І якщо ти не можеш це прийняти, це твоя проблема, а не моя.

Він відкрив рота, щоб заперечити, але замовк. Здається, вперше за довгий час він зрозумів, що вона серйозна. З того дня він став трохи менше бурчати, а одного разу навіть сам відвіз Ваню в садок без нагадувань.

Марія, дивлячись на матір, теж захотіла змінюватися. Вона почала допомагати з прибиранням і навіть записалася на гурток з малювання, про яке давно мріяла.

Ваня, як не дивно, припинив пхикати й почав хвалитися в садку, що його мама «найкрутіша, бо працює у великому офісі».

До весни Світлана вже не впізнавала себе. Вона купила новий костюм, який сидів ідеально, навчилася робити презентації та навіть отримала підвищення.

Олег, хоч і неохоче, почав визнавати, що її робота приносить користь. Він навіть якось приготував вечерю. Щоправда, це були пельмені, але Світлана все одно була збентежена.

Олена стала її найкращою подругою. Вони разом ходили на йогу, реготали над безглуздими мемами та планували відпустку. Світлана вперше за довгий час відчула, що живе не тільки заради інших, а й заради себе.

Якось, у сонячний травневий день, вона сиділа в парку, потягуючи каву з картонної склянки. Ваня гасав по майданчику, Маша розмовляла з подружкою неподалік, а Олег… Олег сидів поряд і, здається, вперше за довгий час усміхався.

– Світлано, ти молодець, – раптом сказав він. – Я, напевно, не мав рації. Ти реально крута.

Світла подивилася на нього, чекаючи каверзи, але його очі були щирими. Вона посміхнулася і відповіла:

– А ти гадав, я просто так три роки борщі варила? Це було тренування перед справжнім випробуванням!

Вони засміялися, і Світлана відчула, як усередині розливається тепло. Вона це зробила! Вона знову знайшла себе – нову, сильну, смішну та щасливу ​​Світлану.

І попереду на неї чекало ще багато таких сонячних днів, повних сліз, сміху і маленьких перемог.

Перемикнутися з дружини та мами, на фахівця та підлеглого – велике випробування для жінки! Після декрету, багатьом здається, що ти гірша за всіх, все забула, не в “темі”.

Тобі страшно, прикро, соромно – але дуже хочеться знайти себе колишню! Не зупиняйтеся, шукайте себе, розвивайтеся – бо то, тільки страхи. Як кажуть, апетит приходить під час їди…Я слушно міркую?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.