Мені 26 років. У мене повна сім’я – мама, тато, сестра проживає за кордоном.

Живу з батьками в однокімнатній квартирі добре хоч кухня велика, де я можу усамітнитися хоч на ніч. Батько мій любитель посидіти з друзями, і коли він повертається додому я йому завжди заважаю, то я не так зробила, то я не так дихаю тощо.

Найбільше мене дратує, коли він починає обзивати мою маму, яка просто ангел, ніколи нікого не чіпає навіть коли кривдять її. Працюю я на гарній посаді, яку, до речі, я і не хотіла (ну хіба десь далеко в глибині душі).

Більше нічого у моєму житті не відбувається. Працюю з 07:00 і до 22:00), вихідний раз на тиждень іноді два.

Я ловлю себе на думці, що вже нічого не хочу у цьому житті.

У мене просто немає сенсу у житті. Так, у мене є друзі, куми і багато знайомих, але я не можу з ними нічим поділитися, тому що дуже боюся, що вони мене не зрозуміють.

На роботі мене все дратує, я тягну все на собі, бо головним начальникам байдуже, як і що тут відбувається, їм головне, щоб гроші в кишеню капали, а те, що для цього я робітників мало не на колінах прошу, щоб вийшли попрацювати, нікого не цікавить. А потім, коли щось не так, винна у всьому я.

Зараз я розумію, що я не бачу сенсу у такому житті. Звісно в мене ще юний вік, але мені здається, наче мені набагато більше років.

Що порадите робити в такому випадку? Де шукати сенс життя, щоб йому радіти, а не просто проживати ці дні?

КІНЕЦЬ.