Тамара Гнатівна мала дві доньки – Людмилу та Світлану. Людмила вийшла заміж за Тараса, молодого інженера, який працював на місцевому заводі.

А Світлана знайшла своє щастя із Іваном, власником невеликого будівельного бізнесу.

Тамара Гнатівна завжди вважала, що Тарас – добрий хлопець, але дуже простий і безперспективний зовсім.

Іван ж, навпаки, був її улюбленцем: успішний, впевнений у собі та завжди готовий допомогти, коли має бажання.

Щоправда, якраз постійно сама теща завжди боялася турбувати чоловіка старшої дочки Світлани і старанно оберігала Івана від будь-якої роботи.

Якщо треба було підправити полицю, зібрати ліжко чи відремонтувати щось, Тамара Гнатівна одразу дзвонила Людмилі та Тарасові, щоб попросити про допомогу, щоразу зверталася лише до них.

Незважаючи на це, ставлення до зятів у жінки було досить різне чомусь

До Івана завжди вона ставилася з повагою та захопленням, а до Тараса – з певною поблажливістю в усьому.

– Людмило, – говорила вона по телефону, – твій Тарас все-таки інженер, нехай допоможе мені з проводкою і подивиться кран, текти став останнім часом, ради йому не можу дати, як би не почало бігти все в один момент.

Тарас завжди виконував прохання тещі, хоч і почував себе надто недооціненим, він не міг просто так відмовити їй.

На річницю їх колись одруження з чоловіком, якого вже давно не стало, на жаль, вирішила запросити дочок із зятями на вечерю на честь свята.

Літня жінка накрила святковий стіл та заздалегідь купила подарунки для зятів.

Для Івана вона обрала якийсь якісний будівельний інструмент, адже він займався будівництвом і, напевно, оцінив би такий інструмент.

А для Тараса теща, довго не думаючи, що подарувати своєму менш щасливому зятю, і зрештою зупинилася на простенькому наборі шампуню та гелю для душу, такий недорогий стандартний набір.

Коли настав час дарувати подарунки, атмосфера за столом стала трохи напруженою.

Тамара Гнатівна урочисто вручила подарунок Іванові, а потім, трохи знітившись, простягла Тарасові невеликий подарунковий пакетик.

– Ось, Тарасе, це тобі. Сподіваюся, знадобиться! Принаймні зайвим точно не буде.

Тарас, взявши з її рук коробку, подякував і постарався приховати своє розчарування і образу гірку.

Іван же, навпаки, радісно подякував тещі та почав розповідати, наскільки цей інструмент хороший, мовляв, такий зараз за копійки не купиш, річ дорога.

Тамара Гнатівна посміхнулася і зробила вигляд, що нічого особливого не сталося.

Після вечері Тарас з Людмилою повернулися додому. Жінка одразу помітила, що чоловік перебував у поганому настрої.

Людмила сама чудово розуміла, що Тарас відчув себе недооціненим.

Дружина спробувала заспокоїти чоловіка, але він уже ухвалив рішення і був твердим у своєму виборі.

– Я більше не допомагатиму твоїй матері, ти мене вибач! – впевнено промовив він. – Нехай тепер кличе свого улюбленого зятя з його дорогими інструментами!

Людмила намагалася пояснити, що Тамара Гнатівна просто хотіла догодити обом, адже обом подарунки купила, але Тарас був непохитний.

– Ти смієшся?! – сказав чоловік.

– Зробила приємне, так зробила тому зятеві – йому дорогий інструмент, а мені – шампунь. Дякую дуже. Ти не відчуваєш різниці? Як щось зробити, так Тарас, а як гарний подарунок, то Іванові!

Хоча б таємно йому подарувала, бо просто при всіх показала, як до мене ставиться. Чи ти думаєш, що твоя сестра з чоловіком цього не помітили? Помітили, і дуже! Ніколи ще в житті я не відчував себе таким ображеним та непотрібним, здавалося б, рідній людині.

Цікаво, на Новий рік у Івана теж був подарунок кращий за мій, так?

Людмила розгублено знизала плечима, показуючи йому, що не має жодного уявлення про це.

Насправді ж жінка була в курсі, що мати подарувала другому зятю перед Новим роком великий рибальський набір, а її чоловікові – коробку чаю та шоколадку якусь.

За кілька днів, коли Тарас уже заспокоївся і перестав згадувати цей прикрий випадок в тещі в гостях, Тамара Гнатівна знову знадобилася допомога.

На цей раз у неї виникла проблема: зламалися дверцята в кухонній шафці. Вона взяла телефон та набрала номер Тараса, як робила завжди.

– Тарасе, любий, – почала жінка, – ти не міг би приїхати і прикрутити в шафі дверцята? Я сама не впораюся без тебе, ти краще знаєш мої меблі ніж я сама.

Тарас зробив невелику паузу і, важко зітхнувши, рішучим тоном промовив:

– Вибачте, Тамаро Гнатівно, але я нічого не вмію лагодити.

– Як це ти не вмієш? Коли встиг розучитися? Ти ж ото скільки можеш зробити, руки у тебе золоті, – розгублено промовила теща.

– Може, вам варто було подзвонити сьогодні не мені, а іншому зятю? У нього, якщо що, якраз є дорогі інструменти.

Мати різко замовкла, чудово зрозумівши натяк зятя. Вона відчула, що перегнула палку, але було пізно щось міняти.

– Попрошу, не ображайся, – мовила жінка і, не попрощавшись, поклала телефон.

Їй стало соромно за свою несправедливість до Тараса, бо вона розуміла, що більше їй немає кому подзвонити, Іван точно не приїде до неї, він зайнятий постійно. Та й вона не знає, як його просити про це, він же такий гоноровий.

У глибині душі вона знала, що, дійсно, часто використовувала зятя як безкоштовного майстра, за якого їй би довелося заплатити гроші чималі, а подарунки вибирала виходячи з власних уподобань, які були на користі Івана, щоб догодити йому.

Але тепер вона зрозуміла, що своїми діями лише відштовхнула людину, яка завжди була готова їй допомогти.

Але Тарас, після цього, ні говорити з тещою не хоче, ні допомагає нічим, просто відвернувся від матері чоловіка.

Але чи правий він? Хіба не можна пробачити матір? Вона ж подарунки за власні гроші купувала і добре розуміла, що багатшому зятеві потрібно щось дорожче, а бідному – дешевше.

Невже її не можна зрозуміти?

Джерело