Нещодавно, на початку липня запросив мене мій двоюрідний брат до себе на весілля.

Вірніше, передав запрошення мені.

Я сама ще офіційно незаміжня, але ми з моїм цивільним чоловіком Романом живемо разом однією сім’єю вже майже 6 років і нашій спільній донечці вже 4 роки.

Я подякувала своєму братові Андрію в соціальній мережі за запрошення на святкування одруження його, написала йому повідомлення і перепитала, чи він запрошує він мене з моїм чоловіком і дитиною, адже на листівці було вказане лише моє ім’я.

На що брат мені відразу відповів:

“Розумієш, сестро моя, ми на весілля запрошуємо лише рідних людей.”

Виходить так, що покликав мій брат лише мене без мого цивільного чоловіка, чим, правду кажучи, мене дуже здивував.

Гаразд, я з цим змирилася і не навіть не образилася, хоча якось неприємно було трохи, звичайно.

Я вже купила сукню, індивідуальний пошив, щоб красиво виглядати, адже одружується брат, а я так давно собі нічого з одягу не купувала, тому вирішила, що маю купити собі хорошу річ.

А вже через тиждень він мені пише:

“Наталко, ти точно зі своєю донькою будеш? Адже мені потрібно точно сказати, тому що завтра вже ми оплачуємо місця в ресторані, маю знати напевно.”

Я його запитала, мовляв може місць не вистачає, адже знала те кафе, і воно не велике, так ми не підемо тоді.

Але брат запевнив мене, що місць достатньо, просто він усіх перепитує, адже кожне місце коштує чималих, як для нього грошей.

Чесно, осад залишився у мене після цієї розмови, бо мене ще так не запрошував ніхто.

Коли я запрошувала б на весілля людей, я їх не перепитувала б сто разів, чи підуть вони.

Я сказала братові, що дочка буде на руках, щоб не замовляв їй окреме місце, так він зможе зекономити.

Він погодився, каже, що й інша родичка дівчинку 3-х років теж на руках тримати буде, тому буде добре так для усіх.

Все ніби добре йшло, сукню мені пошили.

Але ось за 2 тижні до весілля Андрій мені знову пише:

“Добрий день, сестричко. Дізналися, що й до чого, в загальному там буде 8 годин на ресторані свято. Напевно, краще залиш дочку вдома з чоловіком.

Родичка моя теж так, до речі, вирішила вдома дитину залишити свою, каже, що так буде краще, бо то вже пізня година. Сама розумієш, малятам 8 годин важко буде в натовпі.

Вони потім плакати почнуть, вередувати, можуть нам все свято зіпсувати, адже вся увага гостей буде звернена на дітей, а ми з нареченою залишимося осторонь”.

Чесно кажучи, я була вражена дуже!

По-перше, моїй донечці вже 4 роки, з нею можна домовитися, я з нею спокійно могла і на весіллі погуляти, не бачу зовсім ніяких проблем.

Вона у мене дуже комунікабельна дівчинка, обожнює свята, добре танцює.

Тим більше, я говорила братові, що візьму її на 2-3 години і чоловік її забере.

Правду кажучи, я вже була так засмучена таким відношенням брата до себе і відмовилася йти на весілля.

Чому хтось має вирішувати за мене, з ким, як і куди мені йти?

Як це так, запросити і три рази диктувати купу умов?

Я після того Андрієві відразу сказала, що на його весілля я не прийду.

Він потім написав, що мовляв бери і чоловіка вже й дитину, він вже не проти.

Але я наполягла на своєму і не пішла. Повинна ж бути у мене якась гордість.

До речі, подарунок я все ж передала своєю ріднею. А брат мій відтоді перестав зі мною спілкуватися.

Рідні усій Андрій цілий день тоді скаржився на мене.

Я вже й сама не знаю, чи правильно я вчинила, коли не пішла на весілля до брата?

КІНЕЦЬ.