Чи щаслива я людина? Донедавна не був у цьому впевнений. Навіть не так – не вважав себе таким із деяких причин матеріального характеру.

Кар’єру успішну побудувати не вдалося, зробити великих накопичень теж. На пенсію я вийшов фактично жебраком.

Якось сидів я на дивані, згадуючи молодість і розмірковуючи про свою долю. Несподівано стало дико цікаво – як живуть ті, з ким я колись навчався разом у школі?

Якось навіть слово «однокласники» вимовляти не хотілося – ми вже всі старі та сиві. По 70 з лишком років, а дитячі наші роки видалися на 50-ті та 60-ті.

Поки згадував хлопців, раптово усвідомив, що в світі високих технологій можливо майже все. Потрібно лише вміти користуватися інтернетом.

Зареєструвався я у відомій соціальній мережі і, трохи розібравшись у ній, почав шукати однокласників. А що, якщо не вони самі, то спільні знайомі обов’язково б знайшлися. Світ тісний – давно в цьому переконався. Протягом перших двох днів на просторах інтернету мені вдалося виловити лише одну дівчинку-бабусю.

Чому так дивно її назвав? У моїй пам’яті Катерина була рудою дівчинкою з грайливим поглядом, а постала вона переді мною в образі втомленою життям бабусею.

Ось не перебільшую саме так. Розповіла мені однокласниця про свою долю, а я жахнувся. Обидва чоловіки вже на тому світі, дітей немає. Зате грошей багато, дякуючи працьовитості.

Поспілкувавшись із Катею, вирішили разом шукати інших наших товаришів, щоби організувати зустріч випускників. Адже старі теж люблять розмовляти з друзями і веселитися. Я он навіть танцюю іноді, якщо запрошують у гості на якийсь ювілей.

Через тиждень з’ясувалося, що з 32 людей, вважаючи мене самого та Катерину, живими залишилося… 12. Дивно, але багато хто з них ідею зустрічі сприйняли з ентузіазмом.

Ми з Катериною, як ініціатори, самі все організували – замовили обід у кафе, склали меню, подумали, як розважатимемо людей та про що з ними говорити. Здавалося б, все це проблем скласти не повинно, але про всяк випадок врахували кожну дрібницю – дуже хвилювалися перед зустріччю.

Настав день ІКС. Спершу приїхали ми з Катею, як замовники бенкету.

Вражаюче, але у кожного з моїх колишніх однокласників відносно багато грошей. Чи не мільйони, звичайно, але явно більше, ніж у мене. Хтось навіть у свій час бізнесом позайматися примудрився і сколотив відносно непоганий капітал.

Але далеко не у всіх є діти і тим більше онуки. І це дало їм купу проблем.

– Ось у мене нога, бачиш? — говорив Семен, показуючи. – Лікування потрібне, може навіть операція. А це все треба організовувати, домовлятись. Я вже й метушитися перестав. Були б діти, то допомогли б потім відновитися, а так…

– Ха, я і голодав, і без ліків сидів під час хвороби, – вторив йому Василь, до речі, який був у 90-ті відносно крутим комерсантом. – І ніхто не допоміг!

– А діти як же? – спитав я здивовано.

– Хто?.. Я тебе благаю!

За столом пішла бурхлива суперечка про дітей та онуків, у ході якої з’ясувалося, що… багато їх тільки в мене одного, і саме тому мені добре живеться.

«Тобі поїсти приготують, комп’ютер подарують, за квартиру заплатять, а нам дуля з маком», – казали мені однокласники навперебій.

Я слухав і усвідомлював, наскільки вони мають рацію. Адже я все переживав через гроші, думав, що щастя криється саме в них… Та ні, щасливий той старий, у якого багато нащадків. Жаль тільки, що зрозумів це лише на пенсії.

КІНЕЦЬ.